ГЕТЬМАНЩИНА

Гетьманщина постала не як результат планомірного державотворення, а як наслідок стихійного вибуху народного повстання, яке швидко переросло у визвольну війну і призвело до створення нової політичної реальності. Протягом лічених місяців 1648 року козацьке військо звільнило більшу частину України від польської адміністрації. На звільнених землях козацька старшина перебрала на себе урядові функції: козацькі полковники замінили польських воєвод, козацькі суди — польські трибунали, козацькі збори — польські податки. Так само стихійно виникла базова структура козацької держави.

Питання про те, чи була Гетьманщина повноцінною державою у сучасному розумінні, залишається предметом наукової дискусії. На користь державного характеру свідчать: наявність визначеної території, постійної армії (реєстрового козацтва), власної системи оподаткування ('стація', мита), судочинства (козацьке право та Литовський статут), дипломатичних відносин (переговори з Османською імперією, Кримом, Швецією, Семигородщиною) та законодавчих органів (Рада старшин, Генеральна рада). Проти — відсутність міжнародно визнаного суверенітету і постійна залежність від зовнішніх сил.

Офіційна назва держави — Військо Запорозьке (лат. Exercitus Zaporoviensis) — відображала її військовий характер і зв'язок із запорозькою традицією. У документах самої Гетьманщини вживались також формули 'Мала Росія' (у значенні 'мала батьківщина', тобто Русь у вузькому сенсі) та 'Україна'. Остання назва швидко набула виразно державного значення і стала самоназвою країни. Термін 'Гетьманщина' є пізнішим науковим конструктом, що набув поширення в XIX–XX ст.

Значення Гетьманщини для української ідентичності важко переоцінити. Саме тут сформувалась козацька шляхта — 'знатне військове товариство' — що стала носієм національної ідеї. Тут виникло Києво-Могилянська академія як осередок православної і загальноєвропейської освіти. Тут усталились форми козацького самоврядування, що живили ідею народовладдя в українській думці. Тут створювались козацькі літописи — Самовидця, Граб'янки, Величка — перші ґрунтовні описи нової України.

Богдан-Зиновій Михайлович Хмельницький (бл. 1595–1657) — засновник Гетьманщини, один із найвидатніших українських державних і військових діячів. Чигиринський сотник і генеральний писар, він відзначився у польсько-московських та польсько-турецьких війнах. Особистий конфлікт із шляхтичем Чаплинським (захоплення маєтку і жінки) лише прискорив рішення, яке зрівало глибоке суспільне невдоволення польською адміністрацією. У лютому 1648 року Хмельницький утік на Запорозьку Січ, де був обраний гетьманом.

Блискавичні перемоги весни-літа 1648 року перетворили Хмельницького на загальнонаціонального лідера. Битва під Жовтими Водами(19–16 травня 1648) знищила передовий загін польського війська. Корсунська битва (26 травня) привела до полону обох польських гетьманів — Потоцького і Калиновського. Батозька перемога (1652) знищила 20-тисячне польське військо. Ці перемоги стали можливими завдяки союзу з кримськими татарами і революційному підйому народних мас.

Вирішальне значення мала Зборівська битва і угода 1649 року. Оточивши короля Яна II Казимира під Зборовом у серпні 1649 року, Хмельницький міг знищити польське військо і захопити самого короля. Однак кримський хан Іслам-Гірей III, підкуплений поляками, зрадив союзника і змусив козаків погодитись на мир. Зборівська угода(18 серпня 1649) встановила козацький реєстр у 40 000 осіб і визнала владу гетьмана над трьома воєводствами: Київським, Чернігівським і Брацлавським. Ця угода юридично оформила існування Гетьманщини, хоча Польща розглядала її лише як тимчасову поступку.

Останні роки Хмельницького позначені пошуками надійного протектора для молодої держави. Після Переяславської ради 1654 року і підписання Березневих статей гетьман намагався балансувати між Московією, Швецією та Семигородщиною. Кампанія 1657 року проти Польщі у союзі зі шведами і семигородцями виявилась невдалою. Тяжко хворий Хмельницький помер 27 липня 1657 року у Чигирині, не завершивши будівництва держави, якій він дав початок.

Основою адміністративного устрою Гетьманщини служив полк — унікальна українська інституція, що водночас виконувала функції військового підрозділу та адміністративно-територіальної одиниці. Полк мав подвійну природу: це був і збройний підрозділ (кілька тисяч козаків), і округ з центром у певному місті, що охоплював певну кількість сотень. Полковник відповідав і за командування підрозділом, і за управління своєю територією.

За Зборівською угодою 1649 р. запроваджено 21 полк. Згодом їхня кількість змінювалась. Після Андрусівського перемир'я 1667 р. Правобережна Гетьманщина фактично розпалась, і основою стали 10 лівобережних полків. Їхні назви: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, Миргородський. Полкові центри — Стародуб, Чернігів, Ніжин, Прилуки, Київ, Переяслав, Лубни, Гадяч, Полтава, Миргород — стали найважливішими містами козацької України.

Кожен полк поділявся на сотні (від 10 до 20 і більше). Сотня на чолі із сотникомохоплювала місто або містечко з прилеглими хуторами. Сотня мала свою канцелярію ('ратушу'), печатку, сотенного писаря та осавула. Полкова адміністрація включала полкового обозного (артилерія та обоз), полкового судді (судочинство), полкового писаря (канцелярія), полкового осавула (стройова служба), полкового хорунжого (охорона полкової хоругви) та полкового довбиша(зв'язок і оголошення).

Полкова система виявилась надзвичайно живучою: запроваджена у 1648 р., вона проіснувала до 1781–1782 рр. — понад 130 років. Полки не лише забезпечували мобілізацію козацького війська, але й справляли цивільне судочинство, збирали податки, будували укріплення і дороги, провадили перепис населення. По суті, полкова система стала основою, на якій трималась вся козацька держава в умовах відсутності розвиненого центрального апарату.

Виконавчу владу в Гетьманщині здійснювали гетьман і генеральна старшина— колегія вищих урядовців козацької держави. Генеральна старшина включала сім основних посад: генеральний обозний (командував артилерією і обозом усього Війська Запорозького, другий за рангом після гетьмана), генеральний суддя (двоє — відали судочинством на рівні всієї держави), генеральний писар (очолював Генеральну канцелярію, вів всю документацію, листування, зберігав державний архів), генеральний осавул (двоє — відповідали за стройову службу і порядок у таборі), генеральний хорунжий (охороняв Генеральну хоругву) та генеральний бунчужний (охороняв гетьманський бунчук).

Генеральний хорунжий посідав особливе місце у генеральній старшині. Він відповідав за зберігання і несення Генеральної хоругвиВійська Запорозького — найголовнішого символу козацької державності. Хоругва являла собою велике шовкове полотнище з зображенням козака з мушкетом, оздоблене золотим шиттям. Генеральний хорунжий ніс хоругву перед військом під час походів і тримав її розгорнутою на Генеральній раді — цим підкреслюючи законність і авторитет зборів. Відтак він завжди знаходився поруч із гетьманом у найнебезпечніших ситуаціях бою.

Посада генерального хорунжого мала й символічне навантаження. Хоругва Війська Запорозького була видимим втіленням держави: де вона — там і Гетьманщина. Перед початком битви генеральний хорунжий виносив хоругву на видне місце, що служило сигналом для козаків і мобілізуючим чинником. Захоплення ворогом хоругви вважалось катастрофою і ганьбою. Натомість відбиття хоругви у бою прирівнювалось до найбільшого бойового подвигу. Таким чином хорунжий був не просто прапороносцем, а охоронцем самої ідеї козацької держави.

Генеральна старшина разом з полковниками утворювала Раду старшин(Старшинську раду) — дорадчий орган при гетьмані. На її засіданнях вирішувались найважливіші питання державного управління: зовнішня політика, ратифікація договорів, оголошення війни, призначення полковників. Рада засідала регулярно і з часом набула більшого значення, ніж Генеральна (загальна козацька) рада, яка скликалась рідше і вимагала присутності десятків тисяч козаків.

Генеральна старшина як соціальна верства поступово трансформувалась на протязі XVII–XVIII ст. від виборної козацької еліти до спадкової знаті. Гетьмани все частіше призначали старшин за власним розсудом, а не покладались на вибори. Після Переяслава 1654 р. московські царі також вимагали затвердження гетьманських виборів, а потім і старшини. Це поступово обмежувало самоврядний характер Гетьманщини і перетворювало козацьку елітою на підлеглу частину загальноімперської ієрархії.

За 116 років існування Гетьманщини (1648–1764) на чолі держави стояло близько двадцяти гетьманів — у тому числі одночасно конкуруючих на Правобережжі та Лівобережжі в добу Руїни. Більшість із них мали трагічну долю: вигнання, смерть у бою або в полоні, насильницьке скинення. Лише деякі дожили до природної смерті.

Іван Виговський (1657–1659) — наступник Хмельницького, генеральний писар. Уклав Гадяцьку угоду (1658) зі шляхетською Польщею, що мала перетворити Гетьманщину на рівноправного учасника федерації. Розгромив московське військо під Конотопом(1659). Скинутий промосковською партією. Юрій Хмельницький (1659–1663, 1677–1681) — молодший син Богдана, двічі гетьман, двічі зрікався булави. Підписав Переяславські статті 1659 р., що суттєво обмежили права Гетьманщини. Закінчив життя в турецькому полоні.

Іван Брюховецький (1663–1668) — лівобережний гетьман промосковської орієнтації. Підписав Московські статті 1665, що фактично ліквідували зовнішньополітичну самостійність Гетьманщини. Убитий повсталими козаками. Іван Самойлович (1672–1687) — лівобережний гетьман, один із найуспішніших у добу Руїни. Досяг певної стабілізації, розширив права козацької старшини. Скинутий після невдалого Кримського походу 1687 р.

Іван Мазепа (1687–1709) — один із найсуперечливіших і найвидатніших гетьманів. Понад 20 років правив Лівобережною Україною, розбудував Батурин, підтримував освіту і церкву. Переорієнтувався на шведський союз у 1708 р., сподіваючись здобути незалежність після передбачуваної перемоги Карла XII. Полтавська катастрофа 1709 р. розрушила ці надії. Пилип Орлик (1710–1742) — гетьман в еміграції, автор Конституції 1710 р. — одного з перших у Європі конституційних документів, що обмежував владу гетьмана на користь старшини і ради.

Данило Апостол(1727–1734) — гетьман після 5-річного безгетьманства (Перша Малоросійська колегія). Домігся від Петра II часткового відновлення козацьких прав. 'Рішительні пункти' 1728 р. дещо розширили автономію Гетьманщини. Кирило Розумовський (1750–1764) — останній гетьман, брат фаворита Єлизавети Петрівни. Намагався зробити гетьманство спадковим і провести реформи на зразок європейських монархій. Катерина II примусила його зректися булави, скасувавши гетьманство 1764 р.

Процес ліквідації Гетьманщини розтягнувся на кілька десятиліть і був поступовим. Ще Переяславські статті 1659 року, підписані Юрієм Хмельницьким під московським тиском, обмежили право гетьмана на зовнішні зносини і вимагали розміщення московських залог у козацьких містах. Московські статті 1665 року Брюховецького пішли ще далі: гетьман фактично втратив право самостійної зовнішньої політики, а московські воєводи отримали право збирати доходи в козацьких містах.

Після Полтавської катастрофи 1709 р. Петро I різко посилив тиск на Гетьманщину. У 1722 році, після смерті гетьмана Івана Скоропадського, Петро заснував Першу Малоросійську колегіюна чолі з бригадиром Вельяміновим. Колегія з'ясовувала прибутки краю, обмежувала рішення гетьмана і фактично паралізувала козацьке самоврядування. Після смерті Петра I стан дещо покращився: 1727 р. гетьманство відновили для Данила Апостола.

За Єлизавети Петрівни гетьманство відновилось у 1750 р. у формі 'пільгової' автономії під Кирилом Розумовським. Однак прихід до влади Катерини II у 1762 р. змінив курс. 10 листопада 1764 року вона видала указ про ліквідацію гетьманства і заснування Другої Малоросійської колегіїна чолі з графом Петром Рум'янцевим. Розумовський змушений був зректися булави 'за власним бажанням'. Катерина у листах відверто писала, що вважає будь-яку форму козацького самоврядування несумісною з принципами просвітницького абсолютизму.

У 1781–1782 рокахліквідовано і полковий адміністративний устрій. Замість козацьких полків запроваджено три намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське — за загальноімперським зразком з губернаторами, що підпорядковувались безпосередньо Сенату. Козацька старшина отримала права дворянства, вливаючись до загальноросійського стану і поступово втрачаючи козацьку ідентичність. Рядові козаки переводились у категорію 'козацьких обивателів' і фактично зрівнювались у правах з державними селянами.

Гетьманщина лишила глибокий слід у правовій, адміністративній і культурній традиції України. Попри зовнішню перервність — після 1781 р. жодних формальних козацьких інституцій не існувало — зв'язок з козацькою спадщиною підтримувався через пам'ять, літературу та народну культуру. Козацькі літописи Самовидця, Граб'янки і Величка стали найважливішими джерелами для Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та інших діячів українського відродження XIX ст.

Козацьке право, що склалось у Гетьманщині на основі звичаєвого козацького права і Литовського статуту, вплинуло на правову свідомість населення Лівобережної України і тривалий час зберігалось у практиці місцевих судів. Ще у першій половині XIX ст. суди Лівобережжя посилались на козацькі правові традиції. Ідея виборності урядовців і обмеження влади правом, закладена в козацьке судочинство, стала частиною ліберальної традиції Слобожанщини і Лівобережжя.

Конституція Пилипа Орлика 1710 р. — укладена в еміграції, ніколи не введена в дію, але яскраво відображає козацький конституціоналізм — є одним із перших в Європі документів, що обмежував монархічну владу на користь представницького органу. Цей документ активно вивчається в сучасній Україні і нерідко розглядається як провісник сучасного конституціоналізму.

У добу Центральної Ради (1917–1918) і Гетьманату Павла Скоропадського (1918) лідери нових українських держав свідомо апелювали до спадщини Гетьманщини: відновлювались титули, символіка, козацька риторика. Скоропадський навіть взяв собі титул 'гетьман' і намагався відродити козацькі традиції як основу нової державності. У незалежній Україні від 1991 р. гетьманська спадщина стала невід'ємною частиною офіційного наративу про тривалість і безперервність українського державотворення.

Найвагомішим матеріальним свідченням козацької культурної доби лишаються пам'ятки козацького бароко — архітектурного стилю, що розквіт у Гетьманщині XVII–XVIII ст. завдяки меценатству гетьманів і генеральної старшини. Собор Святої Софії у Києві, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Спасо-Преображенський собор у Чернігові, Троїцький собор у Новгороді-Сіверському — ці пам'ятки архітектури є зримим виявом козацького державного амбіціювання. Козацьке бароко стало унікальним внеском України до загальноєвропейської художньої спадщини і нині визнається ЮНЕСКО як виключна культурна цінність.

Генеральна старшина Гетьманщини — і зокрема генеральний хорунжий — залишила по собі не лише документи й печатки, а й живу традицію козацького звання, яка пережила саму державу. Посада хорунжого відтворювалась у Чорноморському козацтві на Кубані, в арміях УНР і ЗУНР 1917–1920 рр. (де звання 'хорунжий' стало первинним офіцерським рангом), та у Збройних Силах незалежної України, де воно входить до системи козацьких звань для вищого офіцерського складу. Цей ланцюг наступності поєднує Гетьманщину XVII ст. і сьогоднішнє українське військо в єдиний живий потік державної і мілітарної традиції.