ЗАПОРОЗЬКА СІЧ

Запорозька Січ посідає особливе місце в українській історії як перша форма організованої козацької державності. Попри те, що формально вона не мала міжнародно визнаного статусу суверенної держави, за своєю сутністю Січ являла собою повноцінну самоврядну республіку зі складною системою управління, власним правом, армією, дипломатичними відносинами та системою символів влади. Козацька рада як найвищий законодавчий орган, виборна старшина, колегіальне вирішення ключових питань — усе це робило Запорозьку Січ унікальним явищем для тогочасної Європи, де панували абсолютні монархії.

Значення Запорозької Січі виходить далеко за межі суто військової функції. Саме тут сформувалась особлива козацька субкультура з власними звичаями, мовою, символікою та системою цінностей. Січ була єдиним місцем у тогочасній Україні, де панував принцип повної рівності між козаками незалежно від їхнього походження. Кріпак, який утік за пороги і прийняв козацтво, ставав повноправним членом громади з правом голосу та обрання на будь-яку посаду. Цей принцип соціальної рівності та мобільності приваблював десятки тисяч людей з усієї підвладної Речі Посполитій та Московії України.

Запорозька Січ стала кузнею кадрів для Гетьманщини: переважна більшість визначних козацьких ватажків — від Богдана Хмельницького до Петра Калнишевського — формувались як особистості саме на Запорожжі. Запорозькі традиції вплинули на адміністративний устрій Гетьманщини, систему козацьких клейнодів, структуру козацького права та військову тактику. Після ліквідації Січі козацька традиція продовжилась у Чорноморському та Задунайському козацтві, а пізніше стала важливим елементом українського національного відродження XIX ст.

У сучасній Україні Запорозька Січ є одним із ключових символів національної ідентичності. Острів Хортиця оголошений державним історико-культурним заповідником і щорічно приваблює сотні тисяч відвідувачів. Козацькі традиції відроджуються численними громадськими організаціями, а образ запорозького козака став невід'ємною частиною Ukrainian brand — впізнаваного культурного коду України у світі.

Слово 'козак' (від тюркського qazaq— вільна людина, кочівник, авантюрист) з'явилося у писемних джерелах ще в XIV столітті. Спочатку так називали степових найманців і охоронців торговельних шляхів незалежно від їхньої етнічної приналежності. Однак поступово козацтво набуло переважно слов'янського, а потім і виразно українського характеру. Основу козацтва складали втікачі від кріпацтва, розорені шляхтичі, вільні промисловики та авантюристи різного походження, яких об'єднувало прагнення до свободи та економічної незалежності.

Геополітична ситуація в регіоні зумовила перетворення козацтва на потужну військову силу. Після розпаду Золотої Орди у XV столітті Дике Поле стало ареною постійного протистояння між Великим князівством Литовським, Кримським ханством і Османською імперією. Щорічні татарські набіги спустошували українські землі, виганяючи у ясир десятки тисяч людей. Козацькі ватаги, які діяли в степу, перебрали на себе функцію прикордонної охорони, захищаючи осілі громади від набігів. Реєстрові козаки, введені польсько-литовською державою у 1572 році, стали першою офіційно визнаною козацькою формацією, однак більшість козацтва залишалась поза реєстром.

Засновником першої організованої козацької бази на Дніпрі вважається князь Дмитро Іванович Вишневецький, відомий під народним ім'ям Байда. Нащадок Гедиміновичів і волинський магнат, він у 1556 році збудував укріплений замок на острові Мала Хортиця — стратегічно важливому пункті на Дніпрі. Звідси здійснювались рейди проти Кримського ханства та османських фортець. Хоча Вишневецький загинув у турецькому полоні близько 1563 року, закладена ним традиція козацької фортеці за порогами стала підґрунтям для всіх наступних Січей. Народна пам'ять увічнила його образ у думі 'Байда' як символ нескореного козацького духу.

Важливу роль у формуванні запорозького козацтва зіграли також черкаський і канівський намісник Предслав Лянцкоронський, який ще у 1516–1527 роках організовував козацькі походи на турецькі і татарські землі, та перший відомий запорозький гетьман Євстафій Дашкевич. Ці діячі заклали традицію організованого козацького лицарства, яку згодом розвинула і систематизувала Запорозька Січ.

Запорозька Січ за свою більш ніж двохсотлітню історію змінила вісім місць розташування. Кожне переміщення було зумовлене або військовими загрозами, або зміною геополітичної ситуації, або природними чинниками — повенями, зміною русел річок. Попри часті переміщення, козацька організація зберігала повну наступність: переносились люди, клейноди, традиції та назви куренів. Зовнішня мінливість місць не переривала внутрішньої тяглості інституту.

Хортицька Січ (1556–1557/63) — заснована Дмитром Вишневецьким на острові Мала Хортиця. Найперша задокументована козацька фортеця. Після загибелі Байди козаки залишили острів і перебрались на південь. Острів Хортиця, втім, зберігав символічне значення і надалі — сьогодні на ньому розташований Національний заповідник. Томаківська Січ (бл. 1563–1593) — на острові Томаківка в районі сучасного Марганця Дніпропетровської обл. Тут базувалися козаки часів перших великих походів у Молдову, Московію та проти Криму.

Базавлуцька Січ (1593–1638) — на острові Базавлук у Дніпрі поблизу гирла р. Чортомлик. Найдовший на той час період — 45 років. Тут формувались загони часів повстань Наливайка (1595–1596), Федоровича (1630), Сулими (1635) та Павлюка і Острянина (1637–1638). Микитинська Січ (1638–1652) — на Микитиній переправі правого берега Дніпра (нині Нікополь). Тут 1648 року Богдан Хмельницький обирається гетьманом і починає Велику козацьку революцію.

Чортомлицька (Стара) Січ (1652–1709) — у гирлі р. Чортомлик поблизу сучасного Нікополя. Найславніша і найтриваліша Січ — 57 років. Саме тут формувались запорозькі полки Хмельниччини, тут засідала старшина в добу Руїни, тут приймав рішення кошовий Іван Сірко (бл. 1610–1680), один із найвидатніших запорозьких воєначальників, що провів понад 60 успішних походів і жодного разу не зазнав поразки. Кам'янська Січ (1709–1711)— короткочасна база на р. Кам'янка після знищення Чортомлицької Січі Петром I. Тривала лише два роки і також зруйнована московськими військами.

Олешківська Січ (1711–1734) — на лівому березі Дніпра поблизу Олешок (нині Цюрупинськ) на землях Кримського ханства. Козаки на чолі з кошовим Костем Гордієнком перейшли під протекторат Криму після поразки Мазепи. Умови були вкрай тяжкими: пустельна місцевість, обмежені ресурси, залежність від хана. Нова (Підпільненська) Січ (1734–1775) — остання і найбільш адміністративно розвинена Січ, заснована після повернення козаків з кримської еміграції за дозволом російської влади. Тут велись земельні книги, реєстр козаків, відбувались регулярні ради. Ліквідована 1775 р.

Запорозька Січ мала виразні республіканські риси в системі управління. Найвищим органом влади була Козацька (Військова) Рада— загальні збори всіх козаків Коша. Рада скликалась кілька разів на рік: обов'язково на Новий рік (1 січня за ст. ст.) для виборів старшини, на Покрову (1/14 жовтня) та за будь-якої надзвичайної потреби. Усі козаки мали право голосу незалежно від майнового стану чи походження. На Раді вирішували питання війни і миру, обирали старшину, судили злочинців і приймали послів. Рішення приймались більшістю голосів, яка виражалась криками, підкиданням шапок або підняттям рук.

Виконавча влада належала кошовій старшині. На чолі стояв кошовий отаман — верховний військовий та адміністративний керівник Запорожжя. Він командував армією, представляв Кіш у зовнішніх стосунках, скликав Ради, затверджував вироки та розподіляв трофеї. Посада була виборною: козаки обирали кошового щорічно, і він міг бути усунений позачергово. Реально найвидатніші кошові (як Іван Сірко — близько 12 каденцій) перебували на посаді тривалий час завдяки авторитету та бойовим успіхам.

До складу вищої козацької старшини входили також: кошовий суддя(відав судочинством та дотриманням звичаєвого козацького права), кошовий писар (вів канцелярію, документацію, листування з чужоземними державами, знав кілька мов), кошовий осавул (відповідав за внутрішній порядок і дисципліну, очолював поліцейські функції), кошовий хорунжий (охороняв і носив Військову хоругву — головний символ Коша), кошовий довбиш (барабанщик, що скликав Раду і виконував публічні оголошення).

Територія Запорожжя поділялась на паланки— адміністративні округи, кожен з яких очолював паланковий полковник з власною старшиною. Кількість паланок змінювалась: у часи Нової Січі їх було вісім. Паланки відали цивільним населенням Запорожжя (так звані 'сімейні козаки' та підпомічники), справляли суд, збирали податки та організовували оборону. Окрему категорію становило духовенство на чолі з кошовим священиком — Запорозька Січ мала розвинену православну традицію і шанувала Покрову Богородиці своєю небесною покровителькою.

Правова система Запорожжя ґрунтувалась на звичаєвому козацькому праві. Це була усна правова традиція, що регулювала відносини між козаками, встановлювала покарання за злочини та визначала права і обов'язки різних категорій населення. Найтяжчими злочинами вважалися: зрада, убивство козака козаком, злодійство у своїх, провезення жінки на Січ, ухиляння від бою, пияцтво під час походу. Покарання були суворими — аж до смертної кари. Характерно, що жінки на Нову Січ допускались лише у відведені дні ярмарків, а постійне перебування жінок на Січі заборонялось звичаєм.

Основною організаційною одиницею Запорозької Січі був курінь. Слово походить від тюркського küren— коло, табір — і первісно означало фізичну будівлю-казарму, в якій мешкали козаки. Поступово 'курінь' набув значення адміністративної та військової одиниці — підрозділу козацького війська, що включав від кількох десятків до кількох сотень козаків. На Новій Січі зафіксовано 38 куренів, хоча їхня кількість у різні часи коливалась від 20 до 40.

Кожен курінь мав свою назву, свою будівлю-казарму на Січі, свою частину земельних угідь та власну скарбницю. Курені найчастіше називались за географічним походженням основної маси їх членів: Канівський, Переяславський, Полтавський, Корсунський, Уманський, Батуринський, Іркліївський, Менський, Брюховецький, Васюринський, Деревянківський, Донський, Єреміївський, Калниболотський, Кисляківський, Конелівський, Крилівський, Лєвушківський, Минський, Мишастівський, Незамаївський, Нижчестеблієвський, Пашківський, Пластунівський, Поповичівський, Рогівський, Сергіївський, Тимошівський, Титарівський, Щербинівський, Шкурінський та інші. Загалом назви куренів відображали географію заселення України та маршрути міграцій.

На чолі кожного куреня стояв курінний отаман, якого обирали самі козаки куреня. Він відповідав за внутрішній порядок, організацію побуту, розподіл провізії та майна, представляв курінь на Козацькій Раді. Під час походів курінний отаман командував своїм підрозділом. Курінний отаман мав помічника — підотамана — та власну малу 'старшину': писаря та осавула куреня.

Курінь виконував не лише військові, а й соціальні функції. Це було справжнє братство: козаки одного куреня ділились їжею, захищали один одного в бою, опікувались хворими та пораненими побратимами, разом святкували і разом ховали загиблих. Вступ до куреня супроводжувався певними ритуалами і означав прийняття козака до спільноти рівних. Майно загиблого без спадкоємців козака переходило до куреня. Водночас курінь міг виключити зі свого складу члена, який порушував козацьку честь або традиції — після чого виключений ставав 'виписчиком' і втрачав усі права козака.

У мирний час курені розміщувались у своїх будівлях на Середній вулиці Січі. Кожна курінна будівля мала спільний обідній зал, кімнату отамана, комору та майстерні. Велику роль відігравало спільне курінне харчування: кошти на провіант виділялись з куреневої скарбниці, а кухар куреня мав особливий статус і шанувався побратимами. Курінні традиції та реєстри куренів перейшли до Чорноморського козацтва і збереглись на Кубані аж до початку XX ст.

Серед козацьких клейнодів — символів влади і гідності Запорозької Січі — особливе місце посідала Військова хоругва Коша. Вона являла собою прямокутне полотнище (зазвичай малинового або червоного кольору) з вишитим зображенням козака з мушкетом або хрестом. Хоругва супроводжувала Кіш у всіх походах, була присутня на Козацьких Радах і символізувала присутність верховної козацької влади. Втратити хоругву в бою вважалось найбільшим безчестям для всього Коша — ганьбою, що лягала на всіх козаків.

Хоронив хоругву і відповідав за неї кошовий хорунжий— особлива посада у складі козацької старшини. Кошовий хорунжий входив до 'малої старшини' Коша, яку обирала Козацька Рада. Він ніс хоругву попереду козацьких полків під час походів — відтак сам перебував у зоні найбільшої небезпеки і мусив бути відважним воїном. У мирний час хорунжий зберігав хоругву в спеціальному місці при курені або в Покровській церкві Січі. На Козацькій Раді хорунжий тримав хоругву розгорнутою — це символізувало законність зборів і захист рішень Ради авторитетом Коша.

Запорозька хоругва мала складну символіку. Зображений на ній козак з мушкетом символізував воїна-захисника землі і православної віри. Хрест як невід'ємний елемент підкреслював православний характер козацтва та його роль як захисника Православної церкви від католицьких і мусульманських зазіхань. Окрім головної Військової хоругви, кожен курінь мав власну малу хоругву (значок або прапорець), яку несли у походах. Система хоругов дозволяла в бою розрізняти підрозділи і забезпечувала командний зв'язок.

Традиція козацьких хоругов справила значний вплив на систему прапорів і штандартів Гетьманщини, де аналогічні функції виконував генеральний хорунжий. Посада хорунжого збереглась також у Чорноморському козацтві і пізніше була відновлена у відроджених козацьких організаціях України. Символіка хоругви — козак з мушкетом — увійшла до герба Запорізької області та міста Запоріжжя, ставши живим зв'язком між козацькою традицією і сучасністю.

Знищення Запорозької Січі 1775 року було ретельно підготовленою політичною акцією Катерини II, зумовленою кількома чинниками. По-перше, після перемоги у Першій російсько-турецькій війні (1768–1774) та підписання Кючук-Кайнарджийського миру 1774 року Запорожжя втратило своє стратегічне значення як прикордонний буфер проти Криму. По-друге, участь частини запорожців у повстанні Пугачова (1773–1775) дала петербурзькому уряду привід звинуватити Січ у ненадійності. По-третє, урядові кола розглядали Запорожжя як перешкоду для заселення та аграрного освоєння Новоросії поміщиками.

Операція з ліквідації Січі була проведена раптово і таємно. У травні 1775 року, повертаючись з Балкан після закінчення війни, генерал Петро Текелійотримав таємний наказ оточити Нову Січ. 5 червня 1775 рокуйого корпус (близько 10 000 солдатів і 13 гармат) несподівано взяв Січ у кільце. Кошовий отаман Петро Калнишевський на засіданні старшини прийняв рішення не чинити збройного опору, аби уникнути марного кровопролиття. Козаки здали зброю, після чого Текелій заарештував кошового отамана, суддю Павла Головатого та писаря Івана Глобу.

3 серпня 1775 рокуКатерина II видала маніфест про скасування Запорозької Січі. Документ оголошував Запорожжя 'зайвим та непотрібним' і забороняв будь-яке відновлення козацької організації. Майно Коша конфісковувалось, землі Запорожжя передавались новоствореним намісництвам. Кошовий Петро Калнишевський, якому на той час було вже понад 85 років, був ув'язнений у Соловецькому монастирі — на крайній північ, — де провів 25 років і помер у 1803 році у надзвичайно похилому віці, так і не відрікшись від козацтва.

Доля запорожців після ліквідації Січі склалась по-різному. Близько 5 000 козаків переправились за Дунай на османські землі і заснували Задунайську Січ(1775–1828), яка існувала до 1828 року, коли більшість козаків перейшла на бік росії під час чергової російсько-турецької війни. Частина запорожців записалась до 'чорноморських козаків' і отримала від росії землі на Кубані, де заснувала Чорноморське козацьке військо (1792). Ці козацькі нащадки зберігали українську мову, пісні та традиції на Кубані аж до трагічних подій Голодомору 1932–1933 років.