Хорунжий— військова посада та почесне звання у козацькому війську, особа, яка відповідала за збереження, несення та захист хоругви (бойового прапора) під час військових походів, битв та урочистих церемоній. Слово походить від праслов'янського *xorǫgy(корогва, прапор) і було запозичене українською та іншими слов'янськими мовами через польську chorąży. Хорунжий був одним із найшанованіших представників козацької старшини, адже хоругва втілювала честь, єдність і бойовий дух усього війська.
У козацькій ієрархії існувало три рівні хорунжих: генеральний хорунжий, який відав головною хоругвою всього Війська Запорозького, полковий хорунжий — відповідальний за полкову корогву, та сотенний хорунжий — носій прапора окремої сотні. Кожен із цих рівнів мав свої специфічні обов'язки, привілеї та місце в ієрархії козацької старшини. Посада хорунжого вимагала не лише фізичної сили та хоробрості, а й бездоганної репутації та глибокої відданості козацькій справі.
Визначення
Хорунжий (також хорунжій, хоружий) — це військово-адміністративна посада та звання в козацькому війську, яка існувала протягом XVI–XVIII століть на теренах Запорозької Січі та Гетьманщини. Головним обов'язком хорунжого було збереження, утримання та несення хоругви — бойового прапора, який символізував єдність і бойову міць козацького підрозділу. Хоругва мала сакральне значення для козаків: її втрата у бою вважалась найбільшою ганьбою, а захист — священним обов'язком.
Термін «хорунжий» етимологічно пов'язаний із праслов'янським словом *xorǫgy, яке означало «прапор» або «корогву». Це слово, ймовірно, має тюркське походження і потрапило до слов'янських мов ще у ранньому середньовіччі. У польській мові воно трансформувалось у chorąży (від chorągiew — прапор), а звідти було запозичене українською козацькою традицією. Латинським еквівалентом хорунжого є vexillifer (від vexillum — прапор), що вживався у Римській імперії для позначення прапороносця легіону.
У контексті козацького війська хорунжий належав до категорії так званої «значної» старшини — групи козацьких офіцерів, які мали особливий статус і привілеї. На відміну від суто церемоніальної ролі прапороносця у деяких європейських арміях, козацький хорунжий поєднував символічні, бойові та адміністративні функції. Він був не просто носієм прапора, а повноцінним військовим командиром, який брав участь у раді старшини та мав вплив на прийняття рішень.
Посада хорунжого існувала в багатьох слов'янських країнах, але саме в козацькій Україні вона набула найбільшого значення та найвищого статусу. Якщо у Польському королівстві хорунжий був передусім земським урядником, то у Війську Запорозькому він перетворився на одного з ключових представників військової еліти, чий авторитет ґрунтувався на особистій хоробрості та довірі козацької громади.
Етимологія та походження
Слово «хорунжий» має глибоке історичне коріння, що сягає праслов'янської доби. Його основу становить праслов'янське *xorǫgy (або *xorǫgъvь), що означало «прапор», «стяг», «корогву». Це слово, найімовірніше, було запозичене слов'янськими мовами з тюркських: дослідники вказують на давньотюркське turuq або turuɣ (знак, стяг), хоча існують також версії про монгольське або аварське посередництво. У давньоруській мові це слово зафіксоване як «хоругвь» або «хорюгвь» і вживалося у літописах для позначення бойових прапорів князівських дружин.
У польській мові слово «хоругва» набуло форми chorągiew, а посада прапороносця стала називатися chorąży. Саме через польське посередництво термін потрапив до козацької військової термінології, що не дивно, зважаючи на тісні контакти між козацтвом та Річчю Посполитою у XVI–XVII століттях. Польський chorąży був земським урядником, який відповідав за збереження земського прапора та його несення під час походів посполитого рушення. Козаки запозичили цю посаду, але суттєво розширили її функції та підвищили статус.
Паралелі до козацького хорунжого можна знайти у багатьох військових традиціях світу. У Римській імперії прапороносець легіону називався vexillifer (від vexillum — військовий прапор) або signifer (носій знака, signum). Ці посади, як і козацький хорунжий, вимагали особливої хоробрості та фізичної сили, адже втрата прапора вважалась найбільшою ганьбою для підрозділу. У середньовічній Європі аналогічну роль виконували Bannerherr (нім.), banneret (фр.) та alferes (ісп., від арабського al-fāris — вершник).
Цікаво, що російське слово «прапорщик», яке стало офіційним військовим званням у російській армії, є калькою з українського/польського «хорунжий» (від «прапор» — те саме, що «хоругва»). Коли російська імперія інкорпорувала козацькі звання до Табеля про ранги, «хорунжий» був збережений як звання для козачих військ, тоді як для регулярної армії використовувався «прапорщик». Таким чином, обидва терміни мають спільне семантичне ядро — вони означають «той, хто несе прапор».
В українській мові слово «хорунжий» зберегло свою первісну форму майже без змін протягом кількох століть. У козацьких документах XVI–XVIII століть зустрічаються варіанти написання: «хоружий», «хорунжій», «хорунжый», проте всі вони позначають одну й ту саму посаду. Окрім назви посади, від кореня «хоругв-» утворилося ціле гніздо слів: «хоругва» (прапор), «хоругвоносець» (синонім хорунжого), «хоругвяний» (той, що стосується хоругви), а також прізвища — Хорунжий, Хорунжак, Хорунженко, що свідчить про значну поширеність та престижність цієї посади.
Хорунжий на Запорозькій Січі
На Запорозькій Січі хорунжий посідав одне з найпочесніших місць у системі козацького самоврядування. Він входив до складу Кошової старшини — найвищого управлінського органу Січі, поступаючись лише кошовому отаману, суддю та писарю. Хорунжий Війська Запорозького Низового відповідав за головну корогву Коша — найвищий символ козацької єдності та бойової слави. Ця корогва зберігалася у спеціальному приміщенні (скарбниці) і виносилася лише з нагоди військових походів, козацьких рад та особливих урочистостей.
На Січі існувало два різновиди хорунжих: хорунжий пишний (старший) та хорунжий товариський (молодший). Хорунжий пишний був членом Кошової старшини і ніс головну хоругву під час урочистих процесій та військових походів. Він обирався на козацькій раді та мав значний політичний вплив. Хорунжий товариський, натомість, виконував допоміжні функції: допомагав пишному хорунжому у його обов'язках, ніс прапор під час менш значних подій та заступав старшого хорунжого у разі його відсутності або загибелі у бою.
Окрім безпосередніх обов'язків, пов'язаних із хоругвою, січовий хорунжий мав низку додаткових повноважень. Він брав участь у розподілі здобичі після вдалих походів, контролював стан озброєння та амуніції, а також здійснював нагляд за дотриманням козацьких звичаїв та традицій. У мирний час хорунжий міг виконувати дипломатичні доручення, очолювати розвідувальні місії та виступати суддею у дрібних спорах між козаками. Його авторитет ґрунтувався не на формальній владі, а на особистій мужності та повазі козацького товариства.
Запорозький хорунжий також відігравав важливу роль у ритуалі покарання козаків, що порушували січові закони. Під час виконання вироку козацького суду хорунжий ставав символічним представником всього війська, підкреслюючи, що кара здійснюється від імені козацької громади. Під час козацьких рад хорунжий стояв поруч із кошовим отаманом, тримаючи хоругву, що надавало зібранню урочистості та легітимності. Жодне важливе рішення не могло бути прийнято без присутності хорунжого з корогвою — це було символом того, що рішення ухвалюється під захистом усього війська.
Обрання та ритуал
Обрання хорунжого відбувалося на козацькій раді — найвищому органі козацького самоврядування. Процедура обрання була демократичною та відкритою: кожен козак мав право запропонувати свого кандидата, а рішення приймалося загальним голосуванням (зазвичай вигуками схвалення або незгоди). Кандидат на посаду хорунжого мав відповідати суворим вимогам: бути одним із найхоробріших та найсильніших воїнів, мати бездоганну репутацію, бойовий досвід та беззаперечну відданість козацькій справі.
Фізична сила була критично важливою вимогою, і це мало цілком практичне пояснення. Хоругва козацького війська являла собою масивне полотнище на важкому дерев'яному або металевому древку, загальна вага якого могла сягати 10–15 кілограмів. Тримати таку хоругву піднятою протягом кількох годин бою, одночасно відбиваючись від ворогів однією рукою, міг лише воїн виняткової фізичної витривалості. Тому на посаду хорунжого обирали козаків, які відзначалися не лише хоробрістю, а й вражаючою тілесною міццю.
Ритуал вручення хоругви новообраному хорунжому мав глибоке символічне значення. Після оголошення результатів голосування козаки підхоплювали обранця на руки та тричі піднімали його вгору — цей ритуал символізував піднесення над загалом та набуття особливого статусу. Потім кошовий отаман (або гетьман) урочисто передавав хоругву обранцеві, промовляючи напутні слова про обов'язок захищати прапор до останнього подиху. Новообраний хорунжий складав клятву, у якій зобов'язувався ніколи не випустити хоругву з рук, навіть ціною власного життя.
Присяга хорунжого була однією з найсуворіших у козацькому війську. Він клявся перед усім козацтвом та перед Богом, що захищатиме хоругву від ворога за будь-яку ціну. Порушення цієї клятви — втрата прапора через боягузтво або недбалість — каралося смертю або довічним вигнанням із козацької громади. Історія знає чимало випадків, коли хорунжі гинули у бою, але не випускали хоругву з рук, а поранений хорунжий передавав прапор найближчому козаку, щоб той продовжив нести його до кінця битви.
Обрання хорунжого на козацькій раді могло також супроводжуватися традиційним «випробуванням» — козаки могли вимагати від кандидата продемонструвати свою силу, піднявши хоругву однією рукою та протримавши її певний час. Цей звичай, хоча й не був обов'язковим, додавав церемонії видовищності та дозволяв козакам переконатися у фізичній готовності обранця. Після успішного обрання та інавгурації хорунжий отримував свої клейноди — символи влади, до яких належала й сама хоругва, а також спеціальний пернач (булава меншого розміру).
Функції та обов'язки
Головною і найвідомішою функцією хорунжого було несення хоругви під час бою. У козацькому війську прапор виконував не лише символічну, а й суто практичну роль: він служив орієнтиром для козаків на полі бою, допомагав підтримувати бойовий порядок та координувати дії підрозділів. Хорунжий тримав хоругву високо піднятою, щоб її бачили всі козаки, і переміщувався разом із головними силами. Рухи хоругви могли використовуватися як сигнали: нахил у певний бік означав напрям атаки, кругові рухи — збір до центру, опущення — відступ.
Окрім бойових функцій, хорунжий виконував важливі адміністративні обов'язки. Він відповідав за стан озброєння та амуніції козацького підрозділу, контролював арсенал та забезпечував його поповнення. У деяких випадках хорунжий керував розвідувальними операціями, організовуючи збір інформації про ворога та стан доріг. Він також міг виступати посередником у суперечках між козаками, використовуючи свій авторитет для мирного вирішення конфліктів. На Запорозькій Січі хорунжий пишний мав право голосу на раді старшини та брав участь у прийнятті ключових рішень щодо зовнішньої політики та військових кампаній.
У мирний час обов'язки хорунжого зосереджувалися навколо збереження та догляду за хоругвою. Козацькі прапори виготовлялися з дорогих тканин (шовку, оксамиту, парчі) та прикрашалися вишивкою золотими й срібними нитками, що робило їх надзвичайно цінними. Хорунжий мав забезпечити належне зберігання хоругви у сухому приміщенні, захищеному від вологи та шкідників. У разі пошкодження прапора хорунжий організовував його реставрацію або виготовлення нового, дотримуючись усталених канонів козацької геральдики.
Важливою функцією хорунжого була організація урочистих церемоній та процесій. Під час релігійних свят, козацьких рад, зустрічей іноземних послів та інших важливих подій хорунжий виносив хоругву та очолював урочисту процесію. Він також супроводжував кошового отамана або гетьмана під час офіційних виїздів, що підкреслювало значення та легітимність влади козацького лідера. Присутність хорунжого з розгорнутою хоругвою на будь-якому заході надавала йому статусу офіційної козацької події.
Хорунжий також виконував судово-каральні функції. Під час виконання вироків козацького суду він був присутнім із хоругвою, символізуючи те, що покарання здійснюється від імені всього козацького війська. Окрім того, хорунжий нерідко виступав свідком при складанні важливих документів, угод та договорів. Його підпис або печатка на документі засвідчували його автентичність та надавали йому додаткової правової ваги. Таким чином, функції хорунжого виходили далеко за межі суто військових обов'язків і охоплювали адміністративну, судову та церемоніальну сфери козацького життя.
Хоругва — символ козацького війська
Хоругва (корогва, прапор) була найсвятішим символом козацького війська, втіленням його честі, єдності та бойового духу. Для козаків хоругва мала не лише військове, а й глибоке сакральне значення: вона вважалася освяченою Богом та перебувала під Його захистом. Перед кожним військовим походом хоругву благословляв священик, а козаки молилися перед нею, просячи Божого захисту та перемоги. Втрата хоругви у бою сприймалася не лише як військова поразка, а й як Божа кара за гріхи, що робило її захист священним обов'язком кожного козака.
Козацькі хоругви прикрашалися релігійними символами, що відображало глибоку релігійність запорожців. Найпоширенішими зображеннями були хрест (як символ християнської віри), Архангел Михаїл (небесний покровитель козацького війська та захисник від зла), Богородиця (Покрова Пресвятої Богородиці — головне козацьке свято), а також зображення святих воїнів — Георгія Побідоносця та Димитрія Солунського. На деяких хоругвах також розміщувалися козацькі герби, написи з молитвами та дати визначних перемог.
У козацькому війську існувало кілька типів хоругв, що відповідали різним рівням військової ієрархії. Головна хоругва (генеральна корогва) належала всьому Війську Запорозькому і перебувала під опікою генерального хорунжого. Вона була найбільшою за розміром і найбагатшою за оздобленням. Полкова хоругва символізувала окремий козацький полк та зберігалася полковим хорунжим. Сотенна хоругва належала сотні — найменшому адміністративному підрозділу козацького устрою. Кожен тип хоругви мав свої характерні ознаки за кольором, розміром та зображеннями.
Матеріали для виготовлення хоругв підбиралися з особливою ретельністю. Основою слугували дорогі тканини — шовк, оксамит, парча, — які нерідко привозилися з далеких країн: Османської імперії, Персії, Венеції. Зображення наносилися вишивкою золотими та срібними нитками, а також фарбами на основі натуральних пігментів. Древко хоругви виготовлялося з міцного дерева (дуба або ясена) і увінчувалося металевим навершям — зазвичай хрестом або списоподібним наконечником. Загальна вартість козацької хоругви могла бути дуже значною, що додатково підкреслювало її цінність та важливість.
Особливе місце в козацькій символіці посідали хоругви, отримані як дарунки від іноземних правителів або здобуті у бою як трофеї. Так, Війську Запорозькому хоругви дарували польські королі, московські царі, кримські хани та навіть Ватикан. Ці хоругви зберігалися як найцінніші реліквії та виносилися лише під час найурочистіших подій. Трофейні хоругви, здобуті у ворога, виставлялися як символ перемоги та козацької слави. Деякі з цих унікальних артефактів збереглися до наших днів і є безцінними експонатами українських музеїв.
Ієрархія хорунжих
У козацькому війську існувала чітка ієрархія хорунжих, що відповідала трирівневій адміністративно-територіальній структурі Гетьманщини. На вершині цієї піраміди стояв генеральний хорунжий — один із шести членів Генеральної старшини, найвищого управлінського органу козацької держави. Генеральний хорунжий відповідав за головну хоругву всього Війська Запорозького та посідав четверте місце в ієрархії Генеральної старшини (після генерального обозного, генерального судді та генерального писаря).
Другий рівень становив полковий хорунжий — член полкової старшини, відповідальний за хоругву окремого козацького полку. Полк у козацькій Україні був не лише військовим, а й адміністративно-територіальним підрозділом, тому полковий хорунжий поєднував військові та цивільні функції. Він підпорядковувався полковнику та входив до полкової старшини поряд із полковим обозним, полковим суддею та полковим писарем. На території Гетьманщини існувало десять полків, відповідно — десять полкових хорунжих.
Третій, найнижчий рівень ієрархії представляв сотенний хорунжий — носій прапора козацької сотні. Сотня була базовою адміністративно-територіальною одиницею козацького устрою, і сотенний хорунжий був найближчим до рядового козацтва представником старшини. Він обирався на сотенній раді та підпорядковувався сотнику. Обов'язки сотенного хорунжого були найбільш бойовими: саме він ніс прапор безпосередньо на полі битви, перебуваючи в гущі бою серед своїх козаків.
Взаємовідносини між хорунжими різних рівнів будувалися на принципі субординації, але з урахуванням козацьких демократичних традицій. Генеральний хорунжий мав координуючі повноваження щодо полкових хорунжих, проте не міг безпосередньо втручатися у справи полку без згоди полковника. Полковий хорунжий, своєю чергою, наглядав за діяльністю сотенних хорунжих свого полку. Ця система забезпечувала єдність дій усього козацького війська під час військових кампаній, водночас зберігаючи автономію кожного підрозділу у повсякденному управлінні.
Варто зазначити, що ієрархія хорунжих не обмежувалася лише Гетьманщиною. На Запорозькій Січі, яка мала власну систему управління, існували хорунжий пишний та хорунжий товариський, що не вписувалися у трирівневу систему Гетьманщини. На Слобожанщині, де козацькі полки формувалися за дещо іншими принципами, полкові хорунжі мали власні особливості у повноваженнях. Ця різноманітність відображала складну і динамічну природу козацького устрою, де загальні принципи адаптувалися до місцевих умов та традицій.
Хорунжий у бою
У бою хорунжий відігравав одну з найважливіших і водночас найнебезпечніших ролей. Його основне завдання — тримати хоругву високо піднятою, щоб кожен козак на полі бою міг бачити свій прапор і орієнтуватися за ним. Хоругва служила своєрідним «маяком», навколо якого згуртовувалися козаки під час хаосу битви. Доки прапор стояв — козаки тримались, продовжували бій і зберігали бойовий дух. Падіння хоругви могло спричинити паніку та втечу, тому хорунжий мусив тримати її за будь-яку ціну.
Бойова роль хорунжого була надзвичайно складною з фізичної точки зору. Він мусив тримати важку хоругву однією рукою (або двома, спираючи древко на стремено чи спеціальний тримач на поясі), а іншою — відбиватися від ворогів, які цілеспрямовано намагалися захопити або знищити прапор. Ворожі воїни чудово розуміли значення хоругви і зосереджували свої зусилля на тому, щоб вбити хорунжого та здобути козацький прапор як найцінніший трофей. Тому хорунжого зазвичай оточувала група найдосвідченіших козаків — своєрідна охорона, яка захищала його та хоругву від ворожих атак.
Хоругва використовувалася не лише як орієнтир, а й як засіб сигналізації. Хорунжий, за наказом командира, виконував певні маневри з прапором, які передавали команди козацькому війську. Нахил хоругви вліво або вправо вказував напрям атаки, різкі рухи вгору-вниз могли означати заклик до збору, а кругові рухи — сигнал до відступу або перегрупування. Ця система сигналізації була особливо важливою у гучній атмосфері бою, коли голосові команди було неможливо почути через грохот гармат, крики та звон зброї.
Захоплення ворожого прапора вважалося одним із найпочесніших подвигів у козацькому війську, а втрата власної хоругви — найбільшою ганьбою. Історія козацьких війн знає чимало драматичних епізодів, пов'язаних із боротьбою за хоругви. Під час битви під Берестечком (1651) козацькі хорунжі героїчно захищали полкові прапори навіть в умовах загального відступу. У Конотопській битві (1659) козацькі хорунжі несли хоругви попереду війська, надихаючи козаків на атаку проти значно переважаючих сил московського воєводи Трубецького. Ці приклади свідчать про виняткову мужність людей, які обіймали цю посаду.
У разі загибелі або тяжкого поранення хорунжого діяв чіткий протокол передачі хоругви. Поранений хорунжий мав негайно передати прапор найближчому козаку або заступнику (хорунжому товариському), щоб хоругва не торкнулася землі. Якщо хорунжий гинув миттєво, хоругву підхоплював будь-який козак, який опинявся поруч. Існувало неписане правило: козак, який підняв хоругву у бою, автоматично набував тимчасового статусу хорунжого і мав захищати прапор до кінця битви або до появи нового обранця. Цей механізм забезпечував безперервність несення хоругви навіть у найкритичніших бойових ситуаціях.
Відомі козацькі хорунжі
Серед найвідоміших козацьких хорунжих особливе місце посідає Іван Сулима — генеральний хорунжий Війська Запорозького у 1708–1721 роках. Він походив із козацько-старшинського роду і був одним із найвпливовіших діячів Гетьманщини після Полтавської битви. Сулима не лише виконував обов'язки хорунжого, а й активно брав участь у політичному житті козацької держави. З 1718 року він виконував обов'язки наказного гетьмана, що свідчить про надзвичайну довіру, якою він користувався серед козацької старшини та московського уряду.
Микола Данилович Ханенко обіймав посаду генерального хорунжого з 1741 по 1760 рік — один із найдовших термінів перебування на цій посаді в історії Гетьманщини. Ханенко увійшов в історію не лише як хорунжий, а й як автор знаменитого «Щоденника» — детального опису повсякденного життя козацької старшини XVIII століття. Цей документ є безцінним історичним джерелом, що дозволяє зрозуміти реальні обов'язки та побут генерального хорунжого. Ханенко описує свої поїздки, зустрічі з іншими старшинами, участь у козацьких радах та церемоніях, господарські справи та сімейне життя.
Серед полкових хорунжих варто згадати Якова Лизогуба — полкового хорунжого Чернігівського полку, який відзначився у численних військових кампаніях другої половини XVII століття. Рід Лизогубів дав Гетьманщині кількох видатних хорунжих, що свідчить про спадковість цієї посади у деяких козацьких родинах. Також відомий Іван Скоропадський, який до того, як стати гетьманом (1708–1722), обіймав посаду полкового хорунжого Стародубського полку, що демонструє, як посада хорунжого могла бути сходинкою до найвищих щаблів козацької влади.
Окрему увагу заслуговують хорунжі доби Хмельниччини — періоду найбільших козацьких перемог. Хоча імена багатьох із них не збереглися в історичних джерелах, їхня роль у визначних битвах була ключовою. Генеральний хорунжий Війська Запорозького ніс головну корогву під час тріумфального в'їзду Богдана Хмельницького до Києва у грудні 1648 року, під час Зборівської угоди 1649 року та інших визначних подій. Полкові хорунжі були серед тих, хто першими йшли в бій під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями, надихаючи козаків на героїзм.
Занепад посади
Занепад посади хорунжого був нерозривно пов'язаний із загальним процесом ліквідації козацької автономії російською імперією. Цей процес розтягнувся на кілька десятиліть і відбувався поетапно. Першим ударом стала ліквідація полкового устрою Слобідської України у 1765 році за указом Катерини II. П'ять слобідських козацьких полків (Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський та Острогозький) були перетворені на регулярні гусарські полки російської армії, а всі козацькі посади, включно з полковими та сотенними хорунжими, були скасовані.
Більш масштабний удар припав на 1781–1783 роки, коли було остаточно ліквідовано полковий устрій Лівобережної України (Гетьманщини). Десять козацьких полків Лівобережжя було замінено трьома намісництвами (Київським, Чернігівським та Новгород-Сіверським), а козацька старшина мала інтегруватися в загальноімперську систему управління. Генеральний хорунжий, полкові та сотенні хорунжі формально перестали існувати як елементи козацького самоврядування. Колишні носії цих посад отримали відповідні чини за російським Табелем про ранги.
У 1792 році звання «хорунжий» було офіційно включено до російського Табеля про ранги як XII клас військових чинів, що відповідав армійському підпоручику. Це рішення мало подвійний характер: з одного боку, воно формально зберігало козацьке звання, з іншого — повністю позбавляло його первісного змісту. Якщо козацький хорунжий був обранцем козацької ради, хранителем священної хоругви та членом старшинської еліти, то російський хорунжий був лише молодшим офіцером у загальній табелі чинів, без жодного зв'язку з прапороносними функціями.
Попри формальну ліквідацію, звання хорунжого продовжувало існувати у козачих військах російської імперії — Донському, Кубанському, Терському та інших. Однак у цих формуваннях хорунжий був лише молодшим офіцерським званням, позбавленим усіх традиційних козацьких функцій та ритуалів. Він не обирався на раді, не ніс хоругву у бою та не мав жодних особливих обов'язків, окрім командування невеликим підрозділом. Таким чином, російська імперія зберегла форму, але повністю знищила зміст козацької посади хорунжого.
Ліквідація Запорозької Січі у 1775 році стала ще одним ударом по інституту козацького хорунжого. Разом із Січчю зникли посади хорунжого пишного та хорунжого товариського — унікальні елементи запорозького устрою, яких не було в інших козацьких формуваннях. Січові клейноди, включно з головною хоругвою, були конфісковані та відправлені до Петербурга як трофеї. Частина козаків утекла за Дунай, заснувавши Задунайську Січ на території Османської імперії, де інститут хорунжого існував ще кілька десятиліть, хоча й у значно редукованій формі.
Спадщина
Попри ліквідацію козацького устрою, звання хорунжого залишило глибокий слід в українській військовій традиції та національній свідомості. Вже у 1917 році, з проголошенням Української Народної Республіки, звання хорунжого було відроджено в армії УНР як молодший офіцерський чин. Це рішення мало потужне символічне значення — воно підкреслювало спадкоємність нової української армії від козацького війська та повернення до національних військових традицій. Хорунжий в армії УНР відповідав рангу підпоручика і був першим офіцерським званням.
У Другій світовій війні звання хорунжого використовувалося в Українській Повстанській Армії (УПА), де воно також позначало молодший офіцерський ранг. Командири УПА свідомо обирали козацькі звання замість радянських чи німецьких, підкреслюючи національний характер визвольної боротьби. Хорунжі УПА воювали у Карпатах, Волині та Поліссі, продовжуючи традицію козацьких хорунжих — бути серед найхоробріших та найвідданіших воїнів.
Цікавим є лінгвістичний аспект спадщини хорунжого. російське військове звання «прапорщик», яке широко використовувалося в Радянській та сучасній російській армії, є, по суті, калькою козацького «хорунжого» — обидва слова означають «той, хто несе прапор». Таким чином, навіть у російській військовій термінології зберігся відгомін козацької традиції, хоча й у перекладеній та переосмисленій формі. Натомість в Україні було свідомо обрано повернення до оригінального терміну «хорунжий» як більш автентичного та національного.
У незалежній Україні козацька спадщина, включно з інститутом хорунжого, стала важливим елементом національної ідентичності та військової символіки. Звання хорунжого було впроваджено у Збройних Силах України, де воно позначає молодший офіцерський (підофіцерський) ранг. Козацькі хоругви стали прообразом сучасних бойових прапорів українських військових підрозділів, а традиція вручення бойового прапора як найвищого символу честі підрозділу бере свій початок саме від козацького ритуалу вручення хоругви хорунжому.
Образ хорунжого глибоко вкорінений в українській культурі — літературі, живописі, музиці та фольклорі. Козацький хорунжий із розгорнутою хоругвою став одним із найбільш впізнаваних символів козацької доби, що зображується на картинах, пам'ятниках та державних відзнаках. Численні українські прізвища — Хорунжий, Хорунжак, Хорунженко, Корогвич — свідчать про те, наскільки поширеною та престижною була ця посада серед козацтва. Спадщина козацького хорунжого живе й нині — у назвах вулиць, у військовій символіці та в пам'яті українського народу про свою славну козацьку історію.