ПОЛКОВИЙ ХОРУНЖИЙ

Полковий хорунжий належав до групи так званих полкових урядовців— старшини, яка здійснювала військове та адміністративне управління козацьким полком. Слово «хорунжий» походить від «хоругва» (корогва) — бойового прапора, що слугував головним символом військового підрозділу. На відміну від генерального хорунжого, який відповідав за головну корогву всього Війська Запорозького, полковий хорунжий опікувався прапором свого полку — окремої адміністративно-територіальної одиниці Гетьманщини.

У ієрархії полкової старшини хорунжий посідав останнє місце, поступаючись полковнику, обозному, судді, писарю та осавулу. Проте це не означало його незначущість. Хорунжий був хранителем найголовнішої полкової реліквії — корогви, яка символізувала єдність полку, його бойову славу та козацьку честь. Втрата корогви в бою означала фактичну загибель полку як бойової одиниці, тому охорона прапора була справою честі та обов'язку найвищого ґатунку.

Посада полкового хорунжого виникла одночасно з формуванням полкового устрою Гетьманщини в середині XVII століття, під час Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Зборівська угода 1649 року закріпила поділ козацького війська на полки та визначила склад полкової старшини, до якої увійшов і хорунжий. Відтоді ця посада існувала безперервно аж до ліквідації полкового устрою російською владою наприкінці XVIII століття.

Цікаво, що в деяких полках існувало два хорунжих: один відповідав за великий полковий прапор (корогву), а другий — за менший прапор (значок), який використовувався для позначення місця полковника на полі бою або в похідних умовах. Цей другий хорунжий іноді називався «значковим» і займав ще нижче місце в ієрархії. Наявність двох хорунжих свідчила про важливість прапорної служби в козацькому війську та складну систему бойової сигналізації, де прапори відігравали ключову роль.

Полковий устрій Гетьманщини — це унікальна адміністративно-територіальна система, за якою козацька держава поділялася на полки, що одночасно були і військовими, і цивільними одиницями управління. Кожен полк охоплював значну територію з містами, містечками та селами і ніс відповідальність як за оборону своєї території, так і за цивільне адміністрування — збір податків, суд, підтримання порядку. Цей дуалізм відрізняв козацьку державу від більшості тогочасних європейських країн, де військова та цивільна адміністрації існували окремо.

На Лівобережній Україні (Гетьманщині у вузькому сенсі) існувало десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський та Полтавський. Кожен із них мав свою столицю — полкове місто, де розташовувалася полкова канцелярія, зберігалися полкові клейноди (серед яких корогва була найголовнішою) і де засідала полкова старшина. Полки поділялися на сотні — менші адміністративно-територіальні одиниці, кожна з яких мала свою старшину, включно з сотенним хорунжим.

На Слобожанщині (Слобідській Україні) функціонувало п'ять козацьких полків: Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський та Острогозький. Слобідські полки мали дещо інший правовий статус — вони підпорядковувалися безпосередньо московському уряду, а не гетьману, але внутрішня структура полкової старшини, включно з посадою полкового хорунжого, була подібною до лівобережної. Саме слобідські полки першими зазнали ліквідації: у 1765 році їх перетворено на регулярні гусарські полки за указом Катерини II.

Полковий устрій виявився надзвичайно ефективною системою управління, яка поєднувала гнучкість козацької демократії з чіткою військовою ієрархією. Полк був самодостатньою одиницею, здатною самостійно мобілізувати козаків, забезпечити їх зброєю та провіантом, організувати оборону свого краю. Полкова старшина, до якої входив і хорунжий, виконувала функції, які в сучасних державах розподілені між десятками установ: від військового командування до судочинства, від фінансового управління до дипломатії з сусідніми полками та іноземними державами.

Кількість козаків у полку значно варіювалася: від кількох тисяч до понад десяти тисяч. Наприклад, Полтавський полк на піку своєї могутності нараховував до 12 000 реєстрових козаків, тоді як деякі менші полки мали лише 3 000–4 000. Відповідно, роль полкового хорунжого в більших полках була значно вагомішою, адже він відповідав за корогву, під якою збиралося значно більше воїнів. У великих полках хорунжий мав більше значкових товаришів під своєю командою та нерідко виконував додаткові адміністративні функції.

Полкова старшина — це колективний орган управління козацьким полком, який складався з шести основних посадових осіб. На чолі стояв полковник — головний військовий та адміністративний керівник полку. Полковник командував козаками на полі бою, головував на полковій раді, здійснював верховний суд у межах полку та представляв полк перед гетьманом і Генеральною старшиною. У мирний час полковник був фактичним правителем своєї території — аналогом губернатора сучасних областей.

Полковий обозний відповідав за артилерію, військове майно та логістику полку. Він організовував постачання зброї, пороху, ядер, продовольства та фуражу. Під час походів обозний відповідав за порядок руху обозу — величезного каравану возів із запасами. У мирний час обозний доглядав за полковим арсеналом та фортифікаціями. Полковий суддя здійснював судочинство — розглядав цивільні та кримінальні справи, виконував функції нотаріуса, засвідчував угоди купівлі-продажу землі. Суддя був другою за впливом особою після полковника, адже судова влада в козацькому суспільстві мала надзвичайно велике значення.

Полковий писар керував канцелярією полку — вів діловодство, складав накази, листи, звіти гетьману, записував рішення полкової ради. Писар мав бути грамотною людиною, що володіла кількома мовами та знала діловий стиль листування. Нерідко полковий писар був одним з найосвіченіших людей у полку, випускником Києво-Могилянської академії або інших навчальних закладів. Полковий осавул(один або два) виконував поліцейські та дисциплінарні функції: стежив за порядком у полку, виконував рішення полковника та ради, конвоював злочинців, оголошував накази козакам. Осавул був «рукою закону» в козацькому полку.

Полковий хорунжий замикав цю шістку полкових урядовців. Його головна і найважливіша функція — збереження та охорона полкової корогви. Хоча формально хорунжий посідав останнє місце в ієрархії, його роль у бойових умовах була критично важливою: саме за корогвою козаки орієнтувалися на полі бою, саме навколо корогви збиралися розсіяні загони, і саме корогва символізувала присутність полку на полі битви. Усі шестеро членів полкової старшини разом складали колективний орган управління, що приймав рішення на полковій раді та забезпечував функціонування полку як єдиної адміністративно-військової одиниці.

Варто зазначити, що полкова старшина не була замкненою кастою. На відміну від шляхетських посад у тогочасних європейських арміях, козацька старшина формально обиралася козаками на полковій раді. Хоча з часом (особливо у XVIII столітті) спостерігалася тенденція до спадковості посад і їхньої монополізації заможними козацькими родинами, принцип виборності залишався важливою легітимізуючою основою козацького управління. Полковий хорунжий, як і інші члени старшини, теоретично міг бути усунений з посади рішенням полкової ради, хоча на практиці таке траплялося рідко.

Головною і найважливішою функцією полкового хорунжого було збереження полкового прапора — корогви, яка вважалася найціннішим клейнодом полку. Хорунжий особисто відповідав за цілість і стан корогви: зберігав її у полковій канцелярії або у спеціальному приміщенні полкового міста, забезпечував належні умови збереження тканини, вишивки та фурнітури. У разі пошкодження корогви хорунжий організовував її ремонт або замовляв нову, координуючи роботу з майстрами-вишивальниками та малярами.

У бойових умовах хорунжий виконував ключову тактичну роль. Він ніс корогву перед полком під час маршу та тримав її на видному місці під час бою. Корогва слугувала орієнтиром для козаків — за нею вони визначали розташування свого полку, шикувалися для атаки, збиралися після відступу. У випадку загрози оточення або втрати позицій хорунжий мав будь-якою ціною врятувати корогву — навіть ціною власного життя. Історія знає чимало випадків, коли хорунжі гинули в бою, захищаючи полковий прапор від ворога, адже його захоплення вважалося великою перемогою для супротивника та ганьбою для козацького полку.

У деяких полках існувала практика призначення двох хорунжих. Перший відповідав за велику полкову корогву — головний прапор полку, який виносили на урочистості, ради та великі битви. Другий опікувався «значком» — меншим прапором, що використовувався для позначення ставки полковника під час походів, для сигналізації на полі бою або для повсякденних потреб. Цей поділ відображав складну систему бойової комунікації козацького війська, де різні прапори мали різне символічне та практичне значення.

Окрім суто прапорних обов'язків, полковий хорунжий командував загоном значкових товаришів— козаків, які безпосередньо підпорядковувалися хорунжому і допомагали йому у виконанні обов'язків. Значкові товариші формували своєрідну «почесну варту» полкового прапора: вони супроводжували корогву під час переміщень, охороняли її в таборі, а в бою формували захисне оточення навколо хорунжого з корогвою. Ця група козаків мала особливий статус у полку і вважалася елітним підрозділом.

Хорунжий також відігравав важливу церемоніальну роль. Під час полкових рад саме хорунжий виносив корогву як символ легітимності зібрання. На урочистих подіях — обранні полковника, прийнятті гетьманських універсалів, святкуванні перемог — хорунжий стояв із корогвою поруч із полковником, демонструючи єдність та могутність полку. Під час похоронів видатних козаків корогву несли зі спущеним полотнищем як знак жалоби. Таким чином, хорунжий був не просто військовим функціонером, а ключовою фігурою козацького ритуалу та символіки.

Полковий прапор (корогва) був центральним об'єктом діяльності хорунжого і водночас — найважливішим символом козацького полку. Корогви виготовлялися з дорогих тканин — шовку, оксамиту, парчі або камки (дамаску). Їхній розмір зазвичай становив близько 2×2,5 аршини (приблизно 140×180 см), хоча існували й більші зразки. Полотнище кріпилося до дерев'яного або металевого древка, увінчаного хрестом, списом або кулею.

Зображення на козацьких корогвах мали глибоко символічне значення. Найпоширенішими сюжетами були релігійні образи: Богородиця з немовлям, Архангел Михаїл (покровитель Війська Запорозького), святі воїни Георгій Побідоносець та Димитрій Солунський, хрести різних форм. На зворотному боці нерідко зображували герб полку або його полкового міста: Полтавський полк мав хрест у вінку, Ніжинський — лицаря з мечем, Чернігівський — двоголового орла (ще з литовських часів). Окрім зображень, корогви містили написи — назву полку, ім'я полковника, рік виготовлення, молитовні тексти.

Збереглися описи та окремі зразки козацьких полкових корогв у музейних колекціях. Одна з найвідоміших — корогва Переяславського полку початку XVIII століття, яка зберігається в колекції Національного музею історії України. На ній зображено Покрову Пресвятої Богородиці — один з найшанованіших образів у козацькій традиції. Корогва Полтавського полкучасів Семена Палія вирізнялася яскраво-червоним кольором з золотим хрестом і написом церковнослов'янською мовою. Ці реліквії є безцінними пам'ятками козацької епохи.

Виготовлення нової корогви було справжньою подією для полку. Зазвичай його ініціював полковник, а фінансували спільним коштом козаки полку або ж коштами з полкового скарбу. Майстри, які вишивали та розписували корогви, були високо цінованими ремісниками. Процес створення займав від кількох тижнів до кількох місяців, залежно від складності зображення та якості матеріалів. Нову корогву освячували в полковому соборі у присутності всієї полкової старшини та представників сотень, після чого її урочисто передавали на зберігання хорунжому.

Окрім головної полкової корогви, кожен полк мав допоміжні прапори — значки. Значок був меншим за розміром, зазвичай трикутної або прямокутної форми з вирізаним клинцем («ластівчин хвіст»). Значки використовувалися для тактичної сигналізації на полі бою, позначення розташування командира та для повсякденних потреб, коли виносити головну корогву було недоцільно. Значок перебував під опікою другого хорунжого або старшого значкового товариша, що ще раз підкреслює складність і продуманість козацької прапорної служби.

Значкові товариші(товариші значкові) — це категорія козацької старшини, яка безпосередньо підпорядковувалася полковому хорунжому і формувала його найближче оточення. Назва походить від «значка» — малого прапора, під яким ці козаки служили. Значкові товариші складали своєрідну еліту полку: вони мали вищий соціальний статус, ніж рядові козаки, але нижчий за полкову старшину. Їхнє становище можна порівняти з молодшими офіцерами у сучасних арміях.

До лав значкових товаришів потрапляли кількома шляхами. Найчастіше це були заможні козаки, які мали власне спорядження, зброю та коня і могли утримувати себе під час походів без додаткового забезпечення від полку. Нерідко значковими ставали сини полкової старшини, які починали свою кар'єру з цієї посади, набуваючи військового досвіду під керівництвом хорунжого. Також значковими товаришами могли стати козаки, що відзначилися на полі бою і отримали підвищення за хоробрість.

Функції значкових товаришів були різноманітними. У воєнний час вони формували охоронний загін навколо полкового прапора, захищаючи хорунжого та корогву від ворожих атак. Під час маршу вони супроводжували прапор, забезпечуючи його безпеку. На полі бою значкові товариші виконували функції зв'язкових між хорунжим і сотенними командирами, передаючи накази та інформацію про хід бою. У мирний час вони допомагали хорунжому у зберіганні та обслуговуванні корогви, несли варту біля місця її зберігання, брали участь у церемоніях та урочистостях.

Кількість значкових товаришів у кожному полку варіювалася залежно від його розміру та значення. У великих полках, таких як Полтавський чи Ніжинський, їх могло бути кілька десятків, тоді як у менших — лише п'ять-десять. Значкові товариші мали певні привілеї: вони звільнялися від деяких повинностей, що їх несли рядові козаки, мали право на більшу частку здобичі після вдалого походу і користувалися повагою серед козацької громади. Багато значкових товаришів з часом просувалися кар'єрними щаблями — ставали сотниками, осавулами, а найуспішніші досягали посад полкової старшини.

Інститут значкових товаришів відображав важливу рису козацького суспільства — поєднання військової ієрархії з елементами демократії та соціальної мобільності. На відміну від західноєвропейських армій, де офіцерські посади були монополією аристократії, козацька система дозволяла здібним і хоробрим козакам піднятися соціальними щаблями через службу значковим товаришем. Цей шлях кар'єрного зростання — від рядового козака через значкового товариша до полкового старшини — був одним з найпоширеніших у Гетьманщині і формував ту унікальну козацьку еліту, яка визначала обличчя української ранньомодерної держави.

Процедура обрання полкового хорунжого змінювалася протягом існування Гетьманщини, відображаючи загальну еволюцію козацького управління від демократичних засад до олігархізації. У ранній період (середина — друга половина XVII століття) полковий хорунжий, як і інші члени полкової старшини, обирався на полковій раді — зібранні козаків полку, яке мало повноваження вирішувати найважливіші питання полкового життя. Козаки голосували відкрито, і обраний хорунжий приймав присягу на вірність полку та Війську Запорозькому.

Від кандидата на посаду полкового хорунжого вимагалися певні якості. Передусім, він мав бути хоробрим і фізично витривалим воїном, адже носити важку корогву в бою — завдання, що потребувало неабиякої сили та стійкості. Крім того, хорунжий мав бути людиною честі, якій козаки довіряли найціннішу полкову реліквію. Нерідко на цю посаду обирали козаків, які вже мали бойовий досвід і зарекомендували себе як надійні та безстрашні воїни. Заможність також відігравала роль: хорунжий мав утримувати себе та свій загін, тому кандидат зазвичай походив із заможних козацьких родин.

З кінця XVII — початку XVIII століття дедалі більше проявлялася тенденція до призначенняполкового хорунжого полковником або навіть гетьманом, а не обрання його козаками. Ця зміна була частиною загального процесу олігархізації козацької старшини, коли провідні родини монополізували ключові посади і передавали їх у спадок. Особливо це проявлялося за гетьманування Івана Мазепи (1687–1709), коли полкова старшина фактично перетворилася на спадкову аристократію. Гетьман або полковник видавав «универсал» — офіційний документ, яким затверджував хорунжого на посаді.

Термін служби полкового хорунжого формально не був визначений — він обіймав посаду доти, доки козаки (або полковник) не вирішували його замінити, або до смерті, відставки чи переходу на іншу посаду. На практиці багато хорунжих служили десятиліттями, а посада передавалася від батька до сина. У генеалогічних записах козацької старшини XVIII століття зустрічаються цілі династії хорунжих, що свідчить про фактичну спадковість цієї посади у пізній Гетьманщині. Це суперечило первісним принципам козацької демократії, але відповідало загальноєвропейським тенденціям до формування спадкових еліт.

У мирний час, коли полк не брав участі у військових походах, полковий хорунжий виконував низку адміністративних та церемоніальних функцій. Головним його повсякденним обов'язком залишалося збереження полкової корогви. Прапор зберігався у полковій канцелярії або в домі хорунжого у спеціальному футлярі, захищеному від вологи, молі та інших шкідливих чинників. Хорунжий регулярно перевіряв стан тканини, вишивки та древка, за потреби організовуючи реставрацію.

Хорунжий був обов'язковим учасником полкових рад — зібрань козаків, на яких вирішувалися найважливіші питання полкового життя: обрання полковника, розподіл земель, мобілізація козаків, розгляд скарг та суперечок. На раді хорунжий виносив корогву, що надавало зібранню офіційного характеру та символізувало єдність полку. Без корогви полкова рада вважалася неповноцінною, що підкреслювало значення хорунжого у козацькому церемоніалі.

Під час релігійних свят, церковних служб та урочистих подій хорунжий також виконував представницькі функції. На храмових святах полкового міста він виносив корогву під час хресних ходів, на ярмарках — демонстрував полкову могутність. Коли до полкового міста прибували гетьманські посланці або іноземні дипломати, хорунжий з корогвою брав участь у церемонії зустрічі, демонструючи повагу полку до гостей та його готовність до служби.

У канцелярській роботі полку хорунжий брав участь нарівні з іншими членами полкової старшини. Він засідав на полковому судіяк один з асесорів, підписував важливі документи, засвідчував угоди. Хоча судочинство було основною функцією полкового судді, складні або резонансні справи розглядалися колегіально всією полковою старшиною, і хорунжий мав право голосу нарівні з іншими. Ця участь в адміністративному управлінні робила хорунжого повноцінним членом полкової еліти, а не просто «носієм прапора».

Хорунжий також відповідав за підготовку значкових товаришів — організовував їхні навчання, стежив за дисципліною, забезпечував їхню бойову готовність. У мирний час значкові товариші під керівництвом хорунжого могли використовуватися для виконання різних полкових доручень: доставки кореспонденції, збору податків, конвоювання злочинців, патрулювання кордонів полку. Таким чином, хорунжий виступав не лише хранителем прапора, а й командиром невеликого, але важливого підрозділу, який забезпечував операційну діяльність полку.

Серед відомих полкових хорунжих Гетьманщини чільне місце посідають представники Київського полку. Одним із найвідоміших київських полкових хорунжих був Іван Ломиковський, який обіймав цю посаду наприкінці XVII століття. Ломиковський відзначився не лише як хоробрий воїн, а й як впливовий землевласник, який активно захищав інтереси козацтва перед гетьманською адміністрацією. Рід Ломиковських був одним із найвпливовіших у Київському полку і дав кількох полкових урядовців у різні періоди.

У Полтавському полку — одному з найбільших і найвпливовіших полків Гетьманщини — полкові хорунжі традиційно належали до найзаможніших козацьких родин. Відомими полтавськими хорунжими були представники родин Сахновських та Чернявських, які обіймали цю посаду в першій половині XVIII століття. Полтавські хорунжі брали участь у всіх великих військових кампаніях Гетьманщини, включаючи Північну війну та події навколо гетьмана Мазепи 1708–1709 років.

Миргородський полк славився своїми хорунжими з роду Остроградських — однієї з найвідоміших козацько-старшинських родин, з якої пізніше вийшов видатний математик Михайло Остроградський. Миргородські полкові хорунжі з цього роду активно брали участь у полковому управлінні протягом першої половини XVIII століття, поєднуючи військові обов'язки з господарською діяльністю на власних землях.

У Переяславському полку серед полкових хорунжих виділяються представники родини Сулим, нащадки знаменитого запорозького отамана Івана Сулими, який у 1635 році захопив і зруйнував польську фортецю Кодак. Нащадки Сулими зберігали традицію військової служби та честі роду протягом усього існування Гетьманщини, і посада полкового хорунжого була для них природним продовженням родинних традицій.

На Слобожанщині полкові хорунжі також відігравали важливу роль. У Харківському полку, заснованому переселенцями з Правобережної України в середині XVII століття, хорунжі традиційно обиралися з-поміж найшанованіших козацьких родин міста Харкова. Слобідські хорунжі мали дещо інший статус порівняно з лівобережними колегами: вони перебували під подвійним контролем — як місцевої полкової старшини, так і московських воєвод, що ускладнювало їхнє становище. Попри це, слобідські полкові хорунжі виконували ті самі функції зберігання і захисту полкового прапора, що й їхні побратими на Лівобережжі.

Ліквідація посади полкового хорунжого відбувалася поетапно і була невід'ємною частиною загального процесу знищення козацької автономії російською імперією. Перший удар завдано по слобідських полках. У 1765 році Катерина II видала указ про скасування полкового устрою на Слобожанщині. П'ять слобідських козацьких полків — Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський та Острогозький — було перетворено на регулярні гусарські полки російської армії. Уся полкова старшина, включно з полковими хорунжими, була позбавлена своїх традиційних посад і мусила або інтегруватися в нову військову структуру, або піти у відставку.

Ліквідація полкового устрою на Слобожанщині мала драматичні наслідки для місцевого козацтва. Разом із посадою полкового хорунжого зникли й значкові товариші, полкові ради, весь традиційний церемоніал, пов'язаний з корогвою. Козацькі прапори було здано до казенних сховищ, а їхнє місце зайняли штандарти регулярних гусарських полків. Колишні полкові хорунжі, які мали значні земельні володіння, зберегли свій статус як поміщики, але втратили військову та адміністративну владу, яку давала їм козацька посада.

Остаточний удар по посаді полкового хорунжого завдано 27 листопада 1781 року, коли указом Катерини II ліквідовано полковий устрій Гетьманщини. Десять лівобережних полків реорганізовано в три намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське — за загальноросійським зразком. Козацька адміністрація замінена бюрократичним апаратом імперії. Полкові корогви, що протягом понад століття були святинями козацьких полків, опинилися в державних архівах та сховищах, де частина з них збереглася до наших днів.

Ліквідація полкового устрою означала кінець цілої епохи в історії України. Разом із посадою полкового хорунжого зникла унікальна козацька адміністративна система, яка поєднувала елементи демократії, військової організації та цивільного управління. Колишня козацька старшина, включно з хорунжими, була інкорпорована до російського дворянства відповідно до «Жалуваної грамоти дворянству» 1785 року. Багато колишніх полкових хорунжих та їхніх нащадків стали поміщиками, зберігши земельні володіння, але повністю втративши зв'язок із козацькою традицією та військовою службою.

Спроба відродити козацькі звання та традиції відбулася у 1917–1921 роках, під час існування Української Народної Республіки. Звання хорунжого було повернуто як перше офіцерське звання в армії УНР, проте вже без прив'язки до полкової структури Гетьманщини. Це було скоріше символічне відродження — данина пам'яті козацькій добі, ніж реальне відтворення старої системи. У сучасній Україні звання хорунжого існує у Збройних Силах, нагадуючи про славну козацьку спадщину, хоча функції сучасного хорунжого кардинально відрізняються від обов'язків полкового хорунжого XVII–XVIII століть.