СОТЕННИЙ ХОРУНЖИЙ

Сотня — основна адміністративно-територіальна та військова одиниця у складі полку Гетьманщини. Полково-сотенний устрій остаточно оформився в ході Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького (1648–1657), хоча його витоки сягають реєстрового козацтва початку XVII століття. Територія Гетьманщини поділялася на полки (від 10 до 20 протягом різних періодів), кожен з яких складався з кількох до кількох десятків сотень.

Сотня була одночасно військовим підрозділом і адміністративним округом. На її території проживало від кількох сотень до кількох тисяч осіб — козаків, міщан і посполитих. Назву сотня зазвичай отримувала від свого центрального міста чи містечка: наприклад, Борзнянська сотня Ніжинського полку, Глухівська сотня Ніжинського полку, Лубенська сотня Лубенського полку. Кількість козаків, що входили до реєстру сотні, коливалася від 200–300 до понад 1000 осіб залежно від періоду та регіону.

Сотенна адміністрація поєднувала військові, судові, поліцейські та господарські функції. Сотник і його старшина збирали податки, вирішували земельні суперечки, карали злочинців, організовували оборону, проводили мобілізацію та забезпечували виконання наказів полкової старшини й гетьмана. Фактично сотня була найнижчим рівнем державного управління, де козак безпосередньо стикався з владою.

Центром сотні було сотенне містечко, де розташовувалася сотенна канцелярія, зберігалися документи, печатка та прапор сотні. Тут відбувалися козацькі ради, на яких вирішувалися найважливіші питання місцевого життя. Сотенне містечко часто мало укріплення — замок або фортецю, де в разі небезпеки могло сховатися місцеве населення. Прапор сотні зберігався або в канцелярії, або безпосередньо в домі хорунжого, який ніс особисту відповідальність за цю реліквію.

Розмір та значення сотень суттєво відрізнялися. Деякі сотні, розташовані навколо великих міст, охоплювали значні території з розвиненою економікою. Інші, особливо на прикордонних територіях, були невеликими, але мали підвищене оборонне значення. Незалежно від розміру, кожна сотня мала повний комплект старшини, включно з хорунжим, що забезпечувало автономне функціонування підрозділу як у мирний час, так і під час воєнних дій.

Сотенна старшина — колегіальний орган управління сотнею, що сформувався у 1616–1620 рокахі остаточно набув усталених форм за гетьманування Богдана Хмельницького. До складу сотенної старшини входили п'ять посадовців, кожен з яких мав чітко визначене коло обов'язків: сотник, сотенний отаман (городовий отаман), сотенний писар, сотенний осавул та сотенний хорунжий.

Сотник — командир сотні, центральна постать у системі сотенного управління. Він здійснював загальне керівництво військовими та адміністративними справами, очолював сотню в походах і битвах, головував на козацькій раді, чинив суд у дрібних справах. Сотник — це, по суті, місцевий «губернатор», що поєднував у собі функції військового командира, судді та адміністратора. Призначався полковником або обирався на козацькій раді. Деякі сотники обіймали посаду десятиліттями, перетворюючи її фактично на спадкову.

Сотенний отаман (городовий отаман) — друга за значенням особа в сотні. Його головна функція — заміщення сотника під час його відсутності (похід, хвороба, відрядження до полкової або гетьманської канцелярії). Городовий отаман також виконував поліцейські функції: слідкував за порядком у сотенному містечку, контролював дотримання законів, затримував злочинців. У мирний час саме отаман був тією постаттю, з якою козаки та посполиті мали найбільше щоденних контактів.

Сотенний писар відповідав за канцелярію сотні — вів діловодство, складав документи, реєстри козаків (компути), листування з полковою та генеральною канцеляріями. Писар був, як правило, найосвіченішою людиною в сотні, що вміла не лише читати й писати, а й складати офіційні документи відповідно до канцелярських норм того часу. У XVIII столітті роль писаря зросла, оскільки бюрократизація козацького управління вимагала дедалі більшого обсягу документації.

Сотенний осавул відповідав за дисципліну в сотні. Під час походів він організовував марш, розставляв вартових, слідкував за виконанням наказів сотника. У мирний час осавул доглядав за арсеналом сотні, перевіряв готовність козаків до служби, збирав козаків на раду чи мобілізацію. Осавул також виконував функції судового виконавця — приводив у дію вироки сотенного суду. Нарешті, сотенний хорунжий — останній у переліку, але аж ніяк не найменш важливий — відповідав за головну святиню підрозділу: прапор сотні.

Головна і найвідповідальніша функція сотенного хорунжого — збереження та несення прапора (хоругви) сотні. У козацькому війську прапор мав не лише символічне, а й практичне бойове значення. На полі бою, де порох, дим і хаос ускладнювали орієнтацію, прапор був головним візуальним орієнтиром для козаків. За прапором шикувалися, за прапором наступали, за прапором відступали. Втрата прапора деморалізувала підрозділ і могла призвести до паніки та розгрому. Саме тому хорунжий мусив бути людиною незвичайної хоробрості — він завжди перебував у центрі бойових дій, тримаючи прапор високо над головами козаків.

Під час походу хорунжий їхав або йшов безпосередньо за сотником, тримаючи розгорнутий прапор. Це визначало не лише його місце у колоні, а й соціальний статус — хорунжий завжди був поруч із командиром. У бою хорунжий мав тримати прапор видимим за будь-яких обставин: у вітер, дощ, сніг, під обстрілом ворога. Якщо хорунжий падав пораненим або вбитим, прапор мав негайно підхопити інший козак — зазвичай це був заздалегідь призначений помічник або найближчий товариш. Прапор не міг торкнутися землі — це вважалося найгіршою прикметою і ганьбою для всієї сотні.

Окрім суто «прапорних» обов'язків, сотенний хорунжий виконував низку адміністративних функцій, що дублювали на сотенному рівні обов'язки полкової старшини. Хорунжий брав участь у веденні компутів — реєстрів козаків сотні, де фіксувалися імена, майно, озброєння та конячий склад кожного козака. Ці реєстри мали велике значення для мобілізації та розподілу військового навантаження.

Хорунжий також долучався до управління озброєнням та спорядженням сотні. Він контролював стан зброї козаків, наявність пороху, куль, шабель, списів та іншого військового майна. У деяких сотнях хорунжий відповідав за сотенний арсенал — запас зброї та амуніції, що зберігався в сотенному містечку для озброєння новоприбулих козаків або заміни зношеної зброї. Ця функція робила хорунжого своєрідним «інтендантом» сотні — людиною, від якої залежала боєготовність підрозділу.

У судових справах хорунжий міг виступати як свідок або асесор сотенного суду. Хоча основні судові повноваження належали сотнику та отаману, у складних або спірних справах залучалася вся сотенна старшина. Хорунжий, як носій символу сотні, надавав судовому процесу додаткової легітимності. У деяких сотнях збереглися документи, де хорунжий підписувався під судовими рішеннями нарівні з іншою старшиною.

Прапор (хоругва) сотні — один з найважливіших символів козацького підрозділу. На відміну від полкових прапорів та генеральної хоругви, сотенні прапори були менші за розміром, але не менш значущі для козаків, що під ними служили. Кожна сотня мала власний прапор з унікальними символами та зображеннями, що вирізняли її серед інших підрозділів полку.

Домінуючою темою зображень на сотенних прапорах була християнська релігійна символіка. Найпоширенішими зображеннями були хрест (у різних варіаціях — православний, лицарський, мальтійський), ангели-охоронці, Архангел Михаїл — покровитель воїнів та небесний захисник, Пресвята Богородиця, Ісус Христос у вигляді сонця правди. Ці зображення відбивали глибоку релігійність козацтва — козаки вважали себе захисниками православної віри, і прапор з релігійними символами підкреслював священний характер їхньої боротьби.

Окрім релігійних символів, на сотенних прапорах зустрічалися й військові атрибути: мечі, списи, стріли, гармати, козацькі шаблі. Деякі прапори поєднували релігійну та військову символіку — наприклад, Архангел Михаїл з полум'яним мечем або хрест у вінку з козацької зброї. Кольори прапорів варіювалися, але найпоширенішими були червоний (символ хоробрості та крові, пролитої за віру), блакитний (небо, Богородиця) та зелений (надія, оновлення). Прапори виготовлялися з тканини — шовку, оксамиту або полотна — і часто прикрашалися золотою чи срібною вишивкою.

Сотенний прапор відрізнявся від полкового насамперед розміром — він був помітно менший, що дозволяло хорунжому зручніше маневрувати з ним у бою. Полковий прапор ніс полковий хорунжий у супроводі знаменного почету— групи озброєних козаків (знакових товаришів), що охороняли прапор. На сотенному рівні такого спеціального почету зазвичай не було — хорунжий сам ніс прапор і сам його охороняв, хоча в бою навколишні козаки вважали своїм обов'язком захищати хорунжого та прапор.

Збереглося небагато оригінальних сотенних прапорів — більшість загинула у війнах або була знищена після ліквідації козацького устрою. Однак описи прапорів зустрічаються в компутах, ревізіях та інших документах козацької доби. Ці описи дозволяють уявити різноманітність і багатство козацької вексилології. Деякі прапори зберігаються в музеях України — зокрема, в Національному музеї історії України та обласних краєзнавчих музеях, де вони є безцінними свідченнями козацької епохи.

У мирний час обов'язки сотенного хорунжого виходили далеко за межі суто «прапорних» функцій. Хорунжий був членом сотенної ради — дорадчого органу, на якому обговорювалися найважливіші питання життя козацької громади. На раді вирішувалися земельні суперечки, розподілялися повинності, обговорювалися питання оборони, податків, будівництва, церковного життя. Голос хорунжого, як члена старшини, мав вагу при голосуванні, хоча остаточне рішення завжди залишалося за сотником.

Утримання прапора в належному стані було постійним обов'язком хорунжого. Тканина прапора зношувалася від вітру, дощу та сонця, тож хорунжий мав дбати про своєчасний ремонт або заміну полотнища. У деяких випадках хорунжий замовляв виготовлення нового прапора у місцевих майстрів — це було коштовною справою, і часто кошти збиралися «складкою» з козаків усієї сотні. Новий прапор освячувався в церкві — це було урочисте дійство, на якому була присутня вся сотня.

Церемоніальні обов'язки хорунжого включали участь у церковних святах, похоронах козаків, зустрічах високопоставлених гостей (полковника, гетьмана, царських послів). На церковних святах — особливо на Покрову Пресвятої Богородиці, головне козацьке свято, — хорунжий виносив прапор сотні та стояв з ним біля церкви. На похоронах козака прапор нахиляли на знак жалоби. При зустрічі полковника чи гетьмана хорунжий виходив назустріч із розгорнутим прапором на чолі сотні — це було знаком пошани та лояльності.

Соціальний статус хорунжого в козацькій громаді був помітним, хоча й нижчим за статус сотника чи отамана. Хорунжий належав до значного козацтва — привілейованого прошарку, що звільнявся від деяких повинностей і мав право на додаткові земельні наділи. Посада хорунжого нерідко переходила від батька до сина, формуючи своєрідні «хорунжівські династії» в окремих сотнях. Ці родини поступово перетворювалися на місцеву еліту, що мала вплив на козацьку раду та брала участь у вирішенні найважливіших питань громади.

Хорунжий також мав економічні привілеї. За свою службу він отримував земельну ділянку — рангову землю, що надавалася на час перебування на посаді. Розмір рангової землі хорунжого був меншим, ніж у сотника чи отамана, але достатнім для ведення господарства. Крім того, хорунжий звільнявся від більшості податків і повинностей, що лежали на рядових козаках. Ці привілеї робили посаду хорунжого привабливою, попри пов'язані з нею ризики та обов'язки.

Сотенна старшина функціонувала як єдина управлінська команда, де кожен урядовець мав визначене коло повноважень, але всі разом утворювали колегіальний орган управління. Сотник як очільник цієї команди координував роботу всієї старшини, делегуючи конкретні завдання кожному. Взаємини хорунжого з сотником будувалися на підпорядкуванні — хорунжий виконував накази сотника щодо несення прапора, участі в походах та церемоніях. Водночас хорунжий мав право голосу на раді старшини і міг висловлювати свою позицію.

Найтісніші робочі стосунки хорунжий підтримував із сотенним осавулом. Обидві посади мали безпосереднє відношення до військової організації сотні: осавул відповідав за дисципліну та порядок, хорунжий — за бойовий символ підрозділу. Під час походів осавул і хорунжий разом забезпечували належний порядок у колоні: осавул слідкував, щоб козаки дотримувалися маршового ладу, а хорунжий тримав прапор, за яким колона рівнялася. У бою осавул і хорунжий часто перебували поруч — осавул передавав накази сотника, а хорунжий сигналізував прапором напрямок руху.

З сотенним писарем хорунжий взаємодіяв переважно в адміністративних справах. Коли хорунжий брав участь у веденні компутів або інвентаризації зброї, він передавав дані писарю, який оформлював їх у належні документи. У судових справах писар фіксував показання та рішення, а хорунжий міг виступати як свідок або засідатель. Ця взаємодія була особливо інтенсивною під час підготовки до військових кампаній, коли потрібно було швидко скласти реєстри козаків, перевірити стан озброєння та підготувати звіти для полкової канцелярії.

Відносини з городовим отаманомвизначалися тим, що обидва урядовці постійно перебували в сотенному містечку. Коли сотник вирушав у похід або до полкового центру, отаман залишався за старшого, і хорунжий підпорядковувався безпосередньо йому. В повсякденному житті отаман і хорунжий разом вирішували поточні адміністративні та господарські питання: організація варти, утримання укріплень, збір податків, підтримання порядку на ярмарках і торгах.

Загалом сотенна старшина функціонувала як згуртований колектив, де формальна ієрархія поєднувалася з товариською солідарністю. Урядовці знали одне одного особисто, часто були родичами або кумами, що зміцнювало внутрішні зв'язки. Водночас ця близькість породжувала й конфлікти — суперечки за землю, вплив або привілеї між членами старшини були нерідким явищем, що відображено в численних скаргах та судових справах козацької доби.

Полковий хорунжий і сотенний хорунжий виконували принципово однакову функцію — зберігали та несли прапор свого підрозділу. Однак масштаб, престиж і коло повноважень цих двох посад відрізнялися кардинально. Полковий хорунжийвходив до полкової старшини — найвищого рівня місцевого управління після генеральної старшини, тоді як сотенний хорунжий діяв на найнижчому щаблі козацької адміністрації.

Полковий прапор був значно більшим і пишнішим за сотенний. Його виготовлення коштувало набагато дорожче, і він часто був подарунком гетьмана або навіть іноземного монарха. Полковий хорунжий ніс цей прапор у супроводі знакових (значкових) товаришів — спеціального почету з озброєних козаків, що охороняли прапор і його носія. На сотенному рівні такого інституту не існувало — сотенний хорунжий діяв самостійно, без спеціальної охорони для прапора.

Різниця у статусі проявлялася й у земельних наділах. Полковий хорунжий отримував значно більшу рангову землю, мав більше підданих (посполитих, що працювали на його землях) і загалом належав до заможної козацької еліти. Сотенний хорунжий мав скромніший земельний наділ, менше підданих і нижчий рівень достатку. Однак у контексті своєї сотні хорунжий все одно був привілейованою особою — належав до значного козацтва і мав вагомий голос у місцевих справах.

У питанні призначення також існували відмінності. Полкового хорунжого призначав полковник за погодженням з гетьманом або обирала полкова козацька рада. Сотенного хорунжого призначала полкова старшина за поданням сотника, або ж він обирався на сотенній козацькій раді. Процедура призначення сотенного хорунжого була менш формалізованою — часто достатньо було рекомендації сотника та згоди полковника.

Попри ці відмінності, сутність посади залишалася незмінною на обох рівнях: хорунжий — це людина, якій довірено найсвятіше — прапор, під яким козаки живуть, воюють і вмирають. І полковий, і сотенний хорунжий мали бути людьми бездоганної репутації, хоробрими, відданими та готовими віддати життя за збереження прапора. Ця спільна сутність об'єднувала хорунжих усіх рівнів — від генерального до сотенного — в єдину ієрархію носіїв козацької слави.

Доля сотенного хорунжого нерозривно пов'язана з долею всього полково-сотенного устрою Гетьманщини. Процес ліквідації козацького самоврядування був тривалим і болючим — він розтягнувся на понад півстоліття. Перші ознаки наступу на козацьку автономію з'явилися ще за Петра I, коли у 1722 році було створено Малоросійську колегію — орган прямого російського управління, що підривав владу гетьмана та його старшини.

Після скасування гетьманства у 1764 роціта створення Другої Малоросійської колегії під керівництвом Петра Рум'янцева процес набрав незворотного характеру. У 1765 році полково-сотенний устрій ліквідовано на Слобожанщині — козацькі полки перетворено на регулярні гусарські та уланські. Сотенна старшина Слобідських полків, включно з хорунжими, втратила свої посади. Частина колишніх старшин інтегрувалася в нову адміністрацію, частина повернулася до рядового козацького або селянського стану.

1781 рік став останнім для полково-сотенного устрою Гетьманщини. Указом Катерини II територію колишньої Гетьманщини було поділено на три намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське — за загальноросійським адміністративним зразком. Усі козацькі посади — від гетьмана до сотенного хорунжого — офіційно перестали існувати. Прапори сотень, що протягом століть супроводжували козаків у походах і битвах, були здані до полкових канцелярій, а згодом — до архівів і музеїв, де деякі з них збереглися до наших днів.

Колишня козацька старшина, включно з хорунжими, отримала права російського дворянства. Указ про зрівняння козацької старшини з дворянством (1785, «Жалувана грамота дворянству») дозволив нащадкам сотенних хорунжих претендувати на дворянський статус, земельні володіння та привілеї. Багато родин, що колись давали хорунжих козацьким сотням, стали поміщиками та чиновниками російської імперії. Однак пам'ять про козацьке минуле зберігалася в цих родинах протягом поколінь.

Спадщина сотенного хорунжого — це насамперед спадщина козацького прапороносця, людини, яка тримала символ єдності та гордості своєї громади. Ця традиція не зникла зі скасуванням козацького устрою — вона відродилася у XX столітті, коли звання хорунжого повернулося в українське військо доби Української Народної Республіки та Збройних Сил України. Сотенний хорунжий козацької доби залишається важливою ланкою в ланцюгу української військової традиції — від козацьких хоругв до сучасних бойових прапорів українських бригад.