Хорунжий — перше (молодше) офіцерське звання в армії Української Народної Республіки (1917–1921), яке відповідало прапорщику російської армії або підпоручику. Це звання було вперше введено наказом Військового секретаріату №105 від 28 грудня 1917 року як частина нової системи військових звань, що мала замінити російську ранговуієрархію козацькими назвами. У сучасній класифікації НАТО хорунжий армії УНР відповідає рівню OF-1 (лейтенант).
Створення власної системи військових звань було одним із ключових кроків молодої Української держави на шляху до розбудови повноцінної національної армії. Відмова від російської системи чинів і повернення до козацької номенклатури — козак, десятник, чотар, хорунжий, сотник, полковник, отаман — мали потужне символічне значення. Українська армія свідомо декларувала свою спадкоємність від Війська Запорозького, підкреслюючи тисячолітню військову традицію українського народу.
Визначення
Хорунжий в армії Української Народної Республіки — це перше (молодше) офіцерське звання, що належало до категорії молодших старшин. У козацькій традиції хорунжий був носієм хоругви — бойового прапора підрозділу, проте в армії УНР це звання набуло нового значення, ставши початковим офіцерським рангом, аналогічним прапорщику або підпоручику європейських армій. Еволюція від посади прапороносця до молодшого офіцерського звання відображала загальну тенденцію модернізації військових структур на початку XX століття.
Термін «хорунжий» мав глибоке символічне значення для будівників нової української армії. Повертаючись до козацької номенклатури, Військовий секретаріат УНР підкреслював історичну спадкоємність від Війська Запорозького та Гетьманщини. На відміну від російського «прапорщика», який був лише калькою з козацького «хорунжого», українська армія повертала автентичний термін, що мав багатовікову традицію на українських землях. Це рішення було частиною ширшого процесу українізації армії, який включав також запровадження української мови команд, української символіки та українських назв підрозділів.
За своїм статусом хорунжий армії УНР займав XII ранг у системі військових звань, що відповідав XII класу Табелі про ранги російської імперії. Це був початковий ранг для молодого офіцера, який щойно закінчив школу старшин або отримав офіцерське звання за бойові заслуги. Хорунжий міг командувати взводом (чотою), виконувати обов'язки ад'ютанта або займати іншу молодшу старшинську посаду. Присвоєння звання хорунжого було важливим моментом у кар'єрі військового — воно означало перехід із категорії підстаршин (унтер-офіцерів) до категорії старшин (офіцерів).
Важливо розрізняти хорунжого як звання в армії УНР від хорунжого як посади у козацькому війську XVI–XVIII століть. Якщо козацький хорунжий був передусім прапороносцем і мав конкретні обов'язки щодо збереження та несення хоругви, то хорунжий армії УНР був просто молодшим офіцером, чиє звання лише номінально зберігало зв'язок із козацькою традицією. Проте саме цей символічний зв'язок і був надзвичайно важливим для ідеології молодої держави, яка прагнула підкреслити свою окремішність від російської імперії.
Створення армії УНР
Формування армії Української Народної Республіки почалося наприкінці 1917 року, після проголошення III Універсалом Центральної Ради автономії України у складі федеративної російської республіки (7 листопада 1917 року). Основою нової армії стали українізовані частини колишньої російської армії, що перебували на території України. Процес українізації розпочався ще під час Першої світової війни, коли за ініціативою українських громадських організацій та за дозволом Тимчасового уряду почали формуватись окремі українські військові підрозділи. Серед перших були полки імені Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Богуна та інші.
Одним із найважливіших джерел поповнення армії УНР стало Вільне козацтво — добровільні воєнізовані формування, що виникли по всій Україні восени 1917 року для захисту населення від бандитизму та анархії. Вільні козаки обирали собі отаманів і використовували козацьку символіку та термінологію, що суттєво вплинуло на формування військової культури нової армії. У жовтні 1917 року відбувся перший з'їзд Вільного козацтва у Чигирині, на якому було обрано Генерального Отамана. Вільні козаки стали важливим резервом для регулярної армії, а козацька традиція — ідеологічною основою нової системи звань.
Особливу роль у формуванні армії УНР відіграли Січові стрільці — військове формування, що складалося переважно з українців Галичини та Буковини, які воювали у складі австро-угорської армії під час Першої світової війни. Січові стрільці, що потрапили до російського полону, були переформовані у Січовий стрілецький курінь під командуванням Євгена Коновальця. Цей курінь став однією з найбоєздатніших частин армії УНР і відіграв вирішальну роль у боях за Київ у січні 1918 року. Січові стрільці привнесли в армію УНР досвід австро-угорської військової організації, що також вплинуло на формування системи звань.
Перед керівництвом молодої держави стояло складне завдання: побудувати регулярну армію з різнорідних формувань, що мали різний досвід, різну підготовку та різні військові традиції. Українізовані частини колишньої російської армії зберігали російську систему звань і субординації; Вільне козацтво орієнтувалося на козацькі традиції XVII–XVIII століть; Січові стрільці мали австро-угорський досвід. Потреба уніфікації цих різних традицій і стала одним із головних чинників створення нової системи військових звань, яка поєднувала козацьку термінологію з сучасною військовою організацією.
Ключову роль у розбудові армії та створенні системи звань відіграв Військовий секретаріат (пізніше — Військове міністерство), яким на різних етапах керували Симон Петлюра, Олександр Жуковський та інші діячі. Саме Військовий секретаріат видав наказ №105, який запровадив систему козацьких звань, включно з хорунжим як початковим офіцерським рангом. Це було не просто адміністративне рішення, а акт державотворення — молода Україна створювала власну військову ідентичність, відмінну від російської та австро-угорської.
Система звань УНР
Система військових звань армії УНР формувалась протягом 1917–1921 років і зазнала кількох суттєвих змін. Основою цієї системи стала козацька номенклатура, адаптована до потреб сучасної армії. Повна ієрархія звань включала: козак (рядовий), десятник (єфрейтор/капрал), чотар або взводний (молодший унтер-офіцер), бунчужний (старший унтер-офіцер), хорунжий (прапорщик/підпоручик), значковий або поручник (поручик), сотник (штабс-капітан/капітан), осавул або військовий старшина (підполковник), полковник та отаман (генерал). Ця система поєднувала козацьку термінологію з функціональністю сучасної військової ієрархії.
Система звань зазнала суттєвих змін протягом короткого існування УНР. Першою формою організації була так звана система «звань по посаді», за якою військове звання визначалось посадою, яку обіймав військовослужбовець. Це означало, що командир чоти (взводу) автоматично мав звання хорунжого, командир сотні — сотника, командир полку — полковника. При зміні посади змінювалось і звання. Така система була характерна для першого періоду існування армії УНР (кінець 1917 — початок 1918 року) і створювала значну плутанину, оскільки один і той самий офіцер міг мати різні звання залежно від посади.
Подальша еволюція системи звань відбувалась під впливом практичних потреб армії та зразків інших європейських армій. Наказом №142 Військового Міністра у березні 1918 року було уточнено систему та введено додаткові звання для старшинського складу. Зокрема, було розрізнено звання значкового (поручника) та поручника, що раніше вживалися паралельно. Також було визначено генеральські звання: генеральний хорунжий (генерал-майор), генеральний значковий (генерал-лейтенант) та генеральний бунчужний (повний генерал). Отаман при цьому залишався більше посадою, ніж званням.
Період Гетьманату Павла Скоропадського (квітень — грудень 1918 року) вніс свої корективи у систему звань. Гетьманська армія використовувала систему, ближчу до російського зразка, хоча й зберігала деякі козацькі назви. Після повалення Гетьманату Директорія повернулася до козацької номенклатури, а наказом №80 від 9 квітня 1919 року остаточно затвердила систему персональних звань для старшин армії УНР. Відтоді звання присвоювалось особисто й не залежало від посади, яку обіймав офіцер.
Варто зазначити, що система звань армії УНР не була уніфікованою протягом усього періоду існування республіки. Різні частини та формування могли використовувати дещо відмінні назви та ієрархії. Наприклад, Січові стрільці зберігали певні елементи австро-угорської системи, а партизанські та повстанські загони часто використовували спрощену ієрархію. Ця різноманітність пояснювалась як складними умовами війни, так і тим, що армія УНР формувалась з різнорідних джерел, кожне з яких мало свою військову культуру та традиції.
Хорунжий у системі звань
Хорунжий займав принципово важливе місце у системі звань армії УНР — це було перше офіцерське звання, своєрідна межа між підстаршинами (унтер-офіцерами) та старшинами (офіцерами). Отримання звання хорунжого означало перехід на якісно інший рівень військової кар'єри: від виконавця наказів до командира, здатного самостійно приймати рішення та нести відповідальність за підлеглих. У категорії молодших старшин хорунжий був початковим рангом, вище якого стояли значковий (поручник) та сотник.
Звання хорунжого було запроваджене наказом №105 Військового секретаріату від 28 грудня 1917 року. Цей наказ мав історичне значення — він фактично створив правову основу для нової системи українських військових звань. Хорунжий визначався як XII ранг (за аналогією з XII класом Табелі про ранги), що відповідав прапорщику або підпоручику. Наказ встановлював, що усі офіцери колишньої російської армії, які перейшли на службу до армії УНР, мали отримати відповідні українські звання: прапорщики ставали хорунжими, поручики — значковими (поручниками), штабс-капітани та капітани — сотниками тощо.
Підтвердження та остаточне закріплення звання хорунжого відбулось наказом №80 від 9 квітня 1919 року, виданим уже за часів Директорії. Цей наказ був особливо важливим, бо він встановлював систему персональних звань замість попередньої системи «звань по посаді». Відтоді хорунжий міг обіймати різні посади — від командира чоти до штабного офіцера — без зміни свого звання. Підвищення у званні відбувалось за вислугою років, за бойові заслуги або за рішенням командування.
Присвоєння звання хорунжого відбувалось кількома шляхами. По-перше, його отримували випускники шкіл старшин (офіцерських шкіл), які діяли при різних військових формуваннях армії УНР. Найвідомішими були Школа старшин імені Юнака при Січових стрільцях та Юнацька школа (прообраз військового училища) у Камʼянці-Подільському. По-друге, звання хорунжого присвоювалось за бойові заслуги — відважний підстаршина, що виявив командирські якості у бою, міг бути підвищений до хорунжого наказом командира частини. По-третє, колишні офіцери російської та австро-угорської армій, що вступали до армії УНР, отримували відповідні українські звання.
Знаки розрізнення
Знаки розрізнення хорунжого армії УНР зазнали кількох змін протягом 1917–1921 років, відображаючи еволюцію самої армії та її символіки. На початковому етапі (кінець 1917 — початок 1918 року) система знаків розрізнення перебувала у стадії формування, і багато офіцерів продовжували носити знаки розрізнення старої російської армії з додаванням українських національних елементів — жовто-блакитних стрічок, тризубів та козацьких емблем. Поступово було розроблено власну систему, засновану на погонах із зірочками.
Основним елементом знаків розрізнення хорунжого були золоті погони. За зразком, затвердженим у 1918–1919 роках, хорунжий носив погони золотого (жовтого) кольору з однією або двома маленькими зірочками (залежно від періоду та конкретного формування). Погони мали характерний козацький орнамент або емблему частини. На відміну від російської армії, де прапорщик носив одну зірочку на чистому погоні, в армії УНР дизайн погонів був більш самобутнім і включав національну символіку — тризуб або стилізований козацький хрест.
Еволюція знаків розрізнення відображала складну історію самої армії. У період Центральної Ради (листопад 1917 — квітень 1918) система ще не була повністю сформована. За Гетьманату Скоропадського (квітень — грудень 1918) було запроваджено систему, ближчу до російського зразка, з погонами та зірочками. Після повалення Гетьманату Директорія повернулася до козацьких елементів символіки. Наказом по Дієвій армії 1919 року було затверджено нові зразки погонів, які поєднували класичний дизайн із українською національною символікою.
Порівнюючи знаки розрізнення хорунжого армії УНР з аналогічними званнями інших армій, можна відзначити кілька паралелей. Австро-угорський Fähnrich (фенріх), від якого частково запозичили дизайн Січові стрільці, носив одну зірочку на комірній петлиці. російський прапорщик мав одну зірочку на чистому погоні без просвітів. Хорунжий армії УНР поєднував елементи обох традицій, створюючи власний унікальний стиль, що відображав синтез різних військових культур у молодій українській армії.
Окрім погонів, хорунжий армії УНР мав й інші елементи уніформи, що вирізняли його серед військовослужбовців. Старшини (офіцери) носили кашкет (фуражку) з козацькою кокардою — стилізованим тризубом у вінку. Шинель старшини відрізнялася кращою якістю тканини та кроєм. У різних формуваннях існували свої особливості: наприклад, Січові стрільці носили характерну мазепинку (шапку) з тризубом, а гайдамаки — папахи з жовто-блакитною стрічкою. Ці відмінності надавали армії УНР характерного вигляду, що поєднував козацьку традицію з реаліями XX століття.
Хорунжий у різних формуваннях
Армія Української Народної Республіки складалася з різноманітних формувань, кожне з яких мало свої особливості та традиції. Січові стрільці, сформовані переважно з галицьких українців, що мали австро-угорський бойовий досвід, були однією з найбоєздатніших частин армії УНР. У Січових стрільцях звання хорунжого присвоювалося молодим офіцерам, які пройшли підготовку у школі старшин при курені. Особливістю Січових стрільців було те, що вони зберігали деякі елементи австро-угорської військової культури, поєднуючи їх із козацькою традицією. Хорунжі-січовики вирізнялися високою дисципліною та професіоналізмом.
Гайдамацькі формування — кінні загони, назва яких відсилала до традиції гайдамацького руху XVIII століття — також використовували звання хорунжого. Гайдамацький Кіш Слобідської України, що відіграв важливу роль у боротьбі за владу в Києві у листопаді 1917 року, мав своїх хорунжих, які командували кінними чотами (взводами). Гайдамаки відрізнялися яскравою символікою — червоними жупанами, козацькими шапками та характерними відзнаками. Хорунжі гайдамацьких формувань поєднували традиційний козацький стиль з практичними потребами кавалерійської служби.
Запорозькі формування — підрозділи, що свідомо орієнтувалися на традиції Запорозької Січі — мали особливий статус в армії УНР. Запорозька дивізія, Запорозька група та інші формування з козацькими назвами використовували звання хорунжого з особливим шануванням, підкреслюючи спадкоємність від запорозького козацтва. У цих формуваннях козацька традиція була не просто символікою, а частиною повсякденного військового побуту — від назв підрозділів до форми звертання між військовослужбовцями.
Особливе місце в історії армії УНР займають Синьожупанна та Сірожупанна дивізії — формування, створені з українських військовополонених колишньої російської армії, що перебували у таборах у Німеччині. Синьожупанна дивізія (1-ша Українська козацько-стрілецька дивізія імені Б. Хмельницького) була сформована у таборі Вецляр, а Сірожупанна (2-га Українська запорозько-стрілецька дивізія) — у таборі Зальцведель. Обидві дивізії використовували систему звань армії УНР, включно з хорунжим. Ці формування відрізнялися високою дисципліною та організованістю, що пояснювалось тривалою підготовкою в умовах таборів та активною національно-виховною роботою серед військовополонених.
Партизанські та повстанські загони, що діяли на території України під різними командуваннями, також використовували звання хорунжого, хоча й не завжди дотримувались офіційної системи звань. У цих формуваннях хорунжий часто був молодим командиром, що отримав своє звання за бойові заслуги безпосередньо на полі бою. Партизанська війна вимагала від хорунжих особливих якостей — ініціативності, самостійності у прийнятті рішень та здатності діяти в умовах відсутності зв'язку з вищим командуванням. Багато майбутніх командирів УПА здобули свій перший командирський досвід саме як хорунжі партизанських загонів часів визвольних змагань.
Система «звань по посаді»
Однією з найцікавіших і водночас найпроблематичніших особливостей армії УНР була система «звань по посаді», що діяла на початковому етапі її існування. Суть цієї системи полягала в тому, що військове звання визначалося не персональним рангом офіцера, а посадою, яку він обіймав. Таким чином, командир чоти (взводу) автоматично мав звання хорунжого, командир сотні — сотника, командир куреня (батальйону) — курінного, командир полку — полковника. При переведенні на іншу посаду відповідно змінювалося і звання військовослужбовця.
Ця система мала як свої переваги, так і суттєві недоліки. З одного боку, вона відповідала козацькій демократичній традиції, за якою козак обирався на посаду і міг бути знятий з неї за рішенням громади. Козацький хорунжий XVI–XVIII століть був саме посадовцем, а не носієм персонального звання. З іншого боку, така система створювала значну плутанину в умовах сучасної війни. Офіцер, який учора командував полком і мав звання полковника, міг завтра бути переведений на посаду командира куреня і «втратити» своє звання. Це підривало авторитет командирів та ускладнювало субординацію.
Практичні проблеми системи «звань по посаді» особливо гостро проявлялись у взаємодії з іноземними арміями та союзниками. Коли офіцер армії УНР представлявся іноземному колезі, його звання могло змінитись протягом кількох днів, що викликало непорозуміння та підривало довіру до української армії. Проблема ускладнювалась ще й тим, що різні формування армії УНР могли по-різному тлумачити цю систему, а деякі командири фактично ігнорували її, зберігаючи свої звання незалежно від посади.
Перехід від системи «звань по посаді» до системи персональних звань відбувся поступово протягом 1919–1920 років. Ключовим моментом став наказ №80 від 9 квітня 1919 року, який встановив персональні звання для старшин (офіцерів) армії УНР. Відтоді хорунжий залишався хорунжим незалежно від посади, яку він обіймав. Проте повний перехід до нової системи так і не був завершений через складні воєнні умови та постійні реорганізації армії. У деяких підрозділах стара система продовжувала існувати паралельно з новою аж до кінця збройної боротьби у 1920–1921 роках.
Досвід системи «звань по посаді» в армії УНР став цінним уроком для подальшого розвитку українського військового будівництва. УПА в 1940-х роках вже використовувала виключно систему персональних звань, хоча й зберігала козацьку номенклатуру. Сучасні Збройні Сили України також використовують систему персональних звань, де хорунжий є окремим рангом, не пов'язаним з конкретною посадою. Таким чином, помилки та досвід армії УНР були враховані наступними поколіннями українських військовослужбовців.
Українська Галицька Армія
Українська Галицька Армія (УГА) — збройні сили Західно- Української Народної Республіки (ЗУНР), проголошеної 1 листопада 1918 року на землях колишньої Австро-Угорщини, — також використовувала звання хорунжого у своїй системі військових рангів. Однак система звань УГА формувалась на основі австро-угорської військової традиції, що суттєво відрізнялась від російської, на яку спиралась армія УНР. Австро-угорський Fähnrich (фенріх) був прямим попередником галицького хорунжого, і ця спадкоємність відображалась як у статусі звання, так і у знаках розрізнення.
В УГА хорунжий належав до категорії молодших офіцерів (старшин) і займав позицію, аналогічну до хорунжого армії УНР. Проте деталі системи відрізнялись. Австро-угорська армія мала більш розгалужену ієрархію, і УГА значною мірою зберігала цю структуру, лише замінивши німецькі та угорські назви звань українськими. Знаки розрізнення хорунжого УГА також відрізнялися від тих, що використовувались в армії УНР: галицькі хорунжі носили петлиці на комірі (за австрійським зразком) замість погонів на плечах (за російським зразком).
Акт злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року та подальше об'єднання збройних сил обох держав створили потребу координації двох різних систем звань. Формально УГА увійшла до складу армії об'єднаної УНР, але на практиці зберігала власну організацію, командування та систему звань. Хорунжий УГА та хорунжий армії УНР мали однакове звання, але різні знаки розрізнення та дещо відмінний статус у відповідних ієрархіях. Ця подвійність створювала певні складнощі, особливо при спільних операціях обох армій.
Після поразки у Галицькій битві (липень 1919 року) та переходу УГА за Збруч значна частина галицьких старшин влилася до частин армії УНР. У цій ситуації хорунжі УГА мали адаптуватися до системи звань армії Наддніпрянської України. Хоча формально обидва звання вважались еквівалентними, на практиці галицькі хорунжі часто мали кращу військову підготовку завдяки австро-угорському досвіду та більш систематичній офіцерській освіті. Це створювало ситуацію, коли хорунжий-галичанин міг мати значно більший бойовий досвід та кращі командирські навички, ніж офіцер вищого рангу з наддніпрянських формувань.
Армія Української Держави (Гетьманат)
Гетьманський переворот Павла Скоропадського 29 квітня 1918 року привів до суттєвих змін у системі військових звань. Українська Держава (Гетьманат) мала амбіційні плани щодо створення потужної регулярної армії, і система звань розглядалась як один із ключових елементів цього будівництва. На відміну від армії Центральної Ради, де переважала козацька термінологія, Гетьманська армія запровадила систему, що поєднувала елементи козацької традиції з російською військовою моделлю, з якою більшість офіцерів Гетьманату були краще знайомі.
Звання хорунжого зберігалося у системі Гетьманської армії, але його місце в ієрархії дещо змінилось. Скоропадський та його Військове Міністерство прагнули створити більш формалізовану та професійну армію, спираючись на досвід офіцерів, які служили у російській армії. Багато хто з вищого командування Гетьманської армії були колишніми генералами та старшими офіцерами російської армії українського походження, які звикли до російської системи чинів. Тому система звань Гетьманату, хоча й зберігала козацькі назви, за структурою та змістом була ближчою до російського зразка.
За період Гетьманату (квітень — грудень 1918 року) було зроблено значні кроки у напрямку створення системи військової освіти, де хорунжий мав стати стартовим званням для випускників юнкерських шкіл. Скоропадський заснував кілька військових навчальних закладів, включаючи Юнацьку школу та Академію Генерального штабу. Однак більшість цих ініціатив не були реалізовані повною мірою через нетривалість Гетьманату — менше восьми місяців при владі. Проте досвід Гетьманської армії вплинув на подальший розвиток системи звань за часів Директорії.
Повалення Гетьманату у грудні 1918 року та прихід до влади Директорії привели до чергової зміни системи звань. Багато офіцерів Гетьманської армії перейшли на бік Директорії або залишили Україну. Ті, хто залишився, мали адаптуватися до оновленої системи козацьких звань армії УНР. Хорунжий знову зайняв своє місце як перше офіцерське звання в козацькій ієрархії. Цей досвід — три зміни системи звань за один рік (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія) — став унікальним випадком в історії військового будівництва і відображав бурхливий характер української революції 1917–1921 років.
Відомі хорунжі армії УНР
Серед хорунжих армії Української Народної Республіки було чимало молодих офіцерів, які згодом відіграли значну роль в українському визвольному русі XX століття. Звання хорунжого для багатьох із них стало першим щаблем військової кар'єри, що розпочалась у бурхливі роки визвольних змагань 1917–1921 років. Ці молоді офіцери здобули безцінний бойовий досвід, який потім використали в подальшій боротьбі за незалежність України — в ОУН, УПА та інших формуваннях.
Особливу групу складали хорунжі Січових стрільців, які прийшли до армії УНР з австро-угорським бойовим досвідом. Молоді галицькі офіцери, що отримали звання хорунжого в Січовому стрілецькому курені або дивізії, стали ядром професійного офіцерського корпусу армії УНР. Серед них були майбутні командири, які очолили українські військові формування у наступні десятиліття. Їхній досвід поєднував австрійську військову школу з практикою козацького партизанського руху, створюючи унікальний тип українського офіцера.
Чимало хорунжих армії УНР виявили особливу хоробрість під час Зимового походу 1919–1920 років. Молоді офіцери командували чотами та взводами, що рейдували по тилах ворога в умовах зимових морозів, нестачі боєприпасів та продовольства. Хорунжі Зимового походу стали легендарними постатями в українській військовій історії — їхня відданість ідеалам незалежності, готовність до самопожертви та командирські якості надихали наступні покоління українських воїнів.
Після інтернування армії УНР у Польщі у 1920–1921 роках багато хорунжих продовжили свою діяльність у середовищі українських військових організацій в еміграції. Деякі з них приєднались до Української Військової Організації (УВО), а згодом — до Організації Українських Націоналістів (ОУН). Бойовий досвід, здобутий як хорунжі армії УНР, став основою для підготовки кадрів визвольного руху 1930–1940-х років. Можна стверджувати, що хорунжі армії УНР були тим поколінням, яке з'єднало козацьку традицію з модерним визвольним рухом.
В таборах інтернованих — Тарнові, Стшалкові, Калішу, Щипіорні та Александрові Куявському — хорунжі та інші офіцери армії УНР зберігали військову дисципліну та проводили навчальну роботу. Було організовано курси підвищення кваліфікації, лекції з військової тактики та стратегії, заняття з української історії. Молоді хорунжі вивчали досвід минулих боїв, аналізували помилки та готувалися до можливого відновлення збройної боротьби. Ця діяльність у таборах стала важливою школою для формування українського офіцерського корпусу в еміграції.
Спадщина
Спадщина системи звань армії УНР, включно зі званням хорунжого, виявилась значно тривалішою, ніж саме існування республіки. Козацька номенклатура звань, запроваджена у 1917–1918 роках, стала основою для систем звань усіх подальших українських військових формувань. Українська Повстанська Армія (УПА), створена у 1942 році, перейняла систему звань армії УНР практично без змін, зберігши хорунжого як перше офіцерське звання. Це рішення було свідомим актом — керівництво ОУН та УПА розглядало себе як спадкоємців армії УНР і прагнуло підкреслити цю спадкоємність у тому числі через систему звань.
У системі звань УПА хорунжий зайняв місце, аналогічне до його ролі в армії УНР — першого офіцерського звання в категорії молодших старшин. Наступність була не лише номенклатурною, а й фактичною: деякі старшини УПА, що отримали звання хорунжого, були ветеранами армії УНР або учнями ветеранів, які передавали козацьку військову традицію через покоління. Таким чином, хорунжий армії УНР став ланкою в безперервному ланцюзі від козацького хорунжого XVI століття до хорунжого УПА 1940-х років.
У незалежній Україні інтерес до системи звань армії УНР відродився у контексті відродження національної військової традиції. У 2016 році було висунуто пропозицію запровадити звання хорунжого у Збройних Силах України як альтернативу радянському «прапорщику». Ця ініціатива підкреслювала прагнення повернутися до козацької номенклатури та позбутися спадщини радянської армії. Хоча ця конкретна пропозиція не була ухвалена Верховною Радою, вона засвідчила, що ідея козацьких військових звань залишається актуальною в українському суспільстві.
Досвід армії УНР у створенні системи військових звань має важливе значення і для сучасного розуміння процесу військового будівництва. Помилки та здобутки тієї доби — від проблемної системи «звань по посаді» до вдалого поєднання козацької традиції з сучасною військовою організацією — є цінним матеріалом для дослідників та практиків. Вивчення досвіду хорунжих армії УНР допомагає зрозуміти, як молода держава будує власну армію в умовах війни, обмежених ресурсів та різних військових традицій.
Звання хорунжого в армії УНР залишається символом українського державотворення та національної військової традиції. Молоді офіцери, що носили це звання у 1917–1921 роках, боролись за ідеали, які стали реальністю лише через сімдесят років — у 1991 році, коли Україна проголосила незалежність. Їхня жертовність, відданість та професіоналізм є прикладом для сучасних захисників України, які продовжують справу хорунжих армії УНР — захист незалежності та суверенітету Української держави. Козацька назва «хорунжий», що пройшла через століття від Запорозької Січі через армію УНР до УПА, стала невід'ємною частиною української військової ідентичності та символом безперервності боротьби за свободу.