Директорія УНР

Після державного перевороту 29 квітня 1918 року і встановлення Гетьманату Скоропадського республіканські й соціалістичні сили опинились в опозиції. Скоропадський спирався на германські штики, відновив поміщицьке землеволодіння і відверто ігнорував соціалістичну більшість у суспільстві. Це породжувало наростаюче невдоволення — особливо серед селян, яким революція обіцяла землю, а гетьман її забрав.

Директорія позиціонувала себе як законну відновлену владу УНР, перервану переворотом. П\u2019ятеро її членів представляли різні партії та течії: соціал-демократи, соціалісти-революціонери, федералісти. Ідеологічно Директорія стояла ліворуч від Гетьманату, обстоюючи республіканські принципи, хоча між її членами точились гострі суперечки щодо курсу.

Крах Германської Імперії у Першій світовій (листопад 1918) відкрив вікно можливостей: германські дивізії починали відводити, і Гетьманат втрачав свою єдину реальну опору. Директорія скористалась цим, щоб підняти повстання і здобути масову підтримку.

13 листопада 1918 року Директорія оголосила відновлення влади УНР і виступила з маніфестом, що засуджував Гетьманат. Базою повстання стала Біла Церква, де розташовувались Січові Стрільці під командуванням Євгена Коновальця — найбільш боєздатний збройний формат тогочасної України. Стрільці стали кісткою повстанської армії.

Повстання швидко охопило більшість провінцій. Селяни масово приєднувались до загонів Директорії, мотивовані обіцянками повернення землі. Гетьманська армія розтавала без бою: вояки або переходили до повстанців, або просто розходились по домах. Лише офіцерські загони і залишки «Сердюцької дивізії» чинили слабкий опір — зокрема в бою під Мотовилівкою.

14 грудня 1918 року — рівно через п\u2019ять тижнів після оголошення повстання — Директорія вступила до Києва. Скоропадський підписав зречення того ж дня і виїхав у германському санітарному потязі. Швидкість перемоги підтвердила, що Гетьманат тримався виключно завдяки германській присутності.

Директорія складалась із п\u2019яти членів. Голова — Володимир Винниченко, відомий письменник і соціал-демократ, ідеолог УНР. Симон Петлюра очолював військову секцію і фактично керував армією. Федір Швець, Андрій Макаренко й Опанас Андрієвський представляли різні регіональні та партійні інтереси.

Між членами Директорії з перших днів точились гострі суперечки про стратегію. Винниченко схилявся до переговорів із більшовиками й пошуку соціалістичного компромісу. Петлюра наполягав на збройному опорі й активній дипломатії з Антантою. Ці розбіжності послаблювали виконавчу дієвість органу.

Після втрати Києва в лютому 1919 року Винниченко пішов у відставку й виїхав за кордон. Реальна влада зосередилась у Петлюри, якого в травні 1919 року обрали головою Директорії. Від цього моменту Директорія і Петлюра сприймались як синоніми — і у внутрішній, і у зовнішній політиці.

Симон Васильович Петлюра (1879–1926) — журналіст, громадський діяч, соціал-демократ, що перетворився на головного військового та державного лідера УНР. Уродженець Полтави, він ще до революції редагував українські видання, брав активну участь у партійному житті. Під час Першої світової служив у допоміжних частинах, організовував санітарне постачання.

Петлюра не мав класичної військової освіти, але мав рідкісний дар організатора і символічну харизму — здатність уособлювати боротьбу народу в образі «батька-отамана». Він їздив фронтом, особисто надихав вояків, безперервно вів переговори з іноземними місіями. В умовах хронічної нестачі ресурсів і зради союзників він утримував армію разом майже без коштів і зброї.

Найболючіша сторінка його біографії — єврейські погроми 1919 року, що їх чинили різні отаманські загони, номінально підлеглі УНР. Петлюра видавав накази проти погромів, але реальний контроль над отаманщиною був мінімальним. Ця трагедія переслідувала його посмертну репутацію і стала приводом для вбивства в Парижі.

Дієва армія УНР ніколи не мала стабільного фронту: вона то контролювала великі міста, то відступала в степ, втрачаючи і поповнюючи людей. Браку зброї, боєприпасів, взуття й медикаментів ніколи не вдавалось подолати. Епідемія тифу 1919 року виморила тисячі вояків — більше, ніж ворожі кулі.

Наприкінці 1919 року Дієва армія опинилась у «трикутнику смерті»: з півночі і сходу тиснули більшовики, із заходу — польські війська, з півдня — денікінська «Добровольча армія». Хворих більше, ніж здорових. 6 грудня 1919 року командувач генерал Михайло Омелянович-Павленко повів залишки армії (~5000 бійців) у Зимовий похід — рейд по тилах усіх ворогів.

П\u2019ять місяців армія курсувала Правобережжям і Лівобережжям, ухиляючись від великих боїв і знесилюючи противників дрібними ударами. 6 травня 1920 року вона з\u2019єдналась із польськими союзниками. Зимовий похід став легендою — свідченням, що навіть у безнадійних умовах українська армія здатна воювати й зберігати організацію.

Стратегічне становище Директорії 1919 року було об\u2019єктивно катастрофічним. Більшовики контролювали Росію і прагнули встановити радянську владу в Україні, використовуючи гасла класової боротьби й великий військовий потенціал. Денікінська «Добровольча армія» наступала з півдня під гаслами «єдиної й неподільної росії». Польща претендувала на землі Правобережжя і Волині.

Кожен із цих ворогів поодинці був грізнішим за Дієву армію УНР. Теоретично логічним союзом виглядало примирення з одним ворогом для боротьби з іншим — але всі варіанти мали нестерпну ціну. Союз із більшовиками означав відмову від незалежності. Союз із Денікіним — зречення суверенітету й повернення в орбіту росії. Союз із Польщею — відмову від Галичини.

Директорія обирала поміж поганим і гіршим. Антанта, на яку покладали надії, відмовляла в реальній підтримці — британці й французи воліли ставити на Денікіна, а не на «малу» Україну. В цих умовах будь-яка стратегія приречена.

21 квітня 1920 року Директорія УНР і Польща підписали у Варшаві договір про союз. Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра розробили умови, за якими УНР визнавала польський суверенітет над Східною Галичиною і Волинню на захід від Збруча, а Польща зобов\u2019язувалась надати Дієвій армії зброю, боєприпаси й плацдарм для операцій.

Спільний польсько-українськийнаступ у травні 1920 тимчасово повернув Київ — проте влітку більшовицька контрофензива відкинула польські сили назад. У жовтні 1920 Польща підписала перемир\u2019я з більшовиками без погодження з УНР. Ризький мир (березень 1921) закріпив польсько-радянський кордон і фактично поховав справу УНР.

Для галицьких українців Варшавський договір став зрадою: Петлюра «продав» Галичину. Для прагматиків він був єдиним доступним кроком для продовження боротьби. Дискусія про правомірність цього рішення не вщухає в українській діаспорі й досі.

Після ліквідації збройного опору в Україні уряд Директорії перейшов в еміграцію. Першою базою став Тарнов у Польщі (1920–1921), де зосередились інтерновані частини Дієвої армії та урядові установи. Потім — Варшава і Прага. Петлюра у 1923 році оселився в Парижі, де намагався підтримувати міжнародну увагу до українського питання.

25 травня 1926 року на вулиці Расін у Парижі Петлюру застрелив Самуїл Шварцбард. На суді захист апелював до погромів 1919 року, й французька присяжні виправдали вбивцю. Існує і версія, що Шварцбард був агентом радянської розвідки — операцію могло бути організовано ОДПУ для усунення впливового лідера еміграції.

Петлюру поховали на паризькому цвинтарі Монпарнас. Директорія продовжувала обирати наступних голів — Андрій Лівицький, Степан Витвицький, Микола Лівицький — до 1992 року, коли повноваження були символічно передані незалежній Україні. Цей акт завершив 74-річну еміграційну традицію збереження державної спадкоємності.

Уряд УНР в еміграції пережив і Другу світову, і холодну війну. Діаспорні установи зберігали архіви, видавали пресу, підтримували культурне й освітнє життя. Державний центр УНР в еміграції був визнаний частиною міжнародної спільноти як законний представник незалежної України.

24 серпня 1992 року, рівно через рік після проголошення незалежності, голова Державного центру УНР Микола Плав\u2019юк у Києві офіційно передав символи державності — клейноди, архіви, повноваження — президентові Леоніду Кравчуку. Цей акт закрив добу урядів у вигнанні й символічно з\u2019єднав Директорію 1918 з Україною 1991.

Спадщина Директорії суперечлива: трагедія єврейських погромів, болісний Варшавський договір і неспроможність утримати державність — з одного боку. З другого — героїчний Зимовий похід, Акт Злуки, безкомпромісна боротьба на кількох фронтах і 74 роки збереження державної традиції в еміграції. Для сучасної України Директорія лишається уособленням найважчого і найсвітлішого в добі Визвольних змагань.