Українська Народна Республіка

Українська Народна Республіка виникла в епоху краху трьох імперій — Російської, Австро-Угорської та Османської — і стала однією з найамбітніших спроб народу реалізувати право на самовизначення. На відміну від більшості держав, що виникли після Першої світової війни, УНР постала не за рішенням переможців на Паризькій мирній конференції, а виключно завдяки волі власного народу і зусиллям власних лідерів. Це надавало їй особливої легітимності — і особливого трагізму, коли ця держава зазнала поразки.

У контексті тогочасної Центральної та Східної Європи УНР була унікальним явищем: демократична республіка з парламентом, коаліційним урядом і прогресивним законодавством — у той час, коли сусідні держави здебільшого обирали авторитарні форми правління. Провідники УНР прагнули побудувати правову державу на засадах народного суверенітету, що виглядало революційно на тлі тогочасних реалій. Конституція, ухвалена 29 квітня 1918 року — в день гетьманського перевороту — є документом напрочуд прогресивним навіть за сучасними стандартами.

Значення УНР для подальшої української державності важко переоцінити. Вона продемонструвала, що Україна — це не просто географічне поняття або «малоросійська» периферія імперії, а нація зі своїм правом, своєю армією і своєю дипломатією. Міжнародне визнання УНР тимчасово підтвердило суверенітет, який комуністична пропаганда намагалась заперечити на десятиліття. Сам факт підписання Брестського миру рівноправною делегацією УНР був разючим свідченням: Україна здатна говорити з великими державами на рівних.

Термін «визвольні змагання» — саме так прийнято в українській традиції називати боротьбу 1917–1921 років — передає і пафос, і трагізм доби. Змагалися не лише проти ворогів зовні, а й проти власної неготовності до державного будівництва, проти браку ресурсів і проти зради союзників. Ці змагання не завершились перемогою, але заклали фундамент, на якому постала незалежна Україна 1991 року. Правова і символічна тяглість між УНР і сучасною державою є конституційно визнаною.

III Університ Центральної Ради від 20 листопада 1917 року заклав юридичний фундамент УНР. Документ визначав кордони республіки — дев’ять губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська та Таврія без Криму. Проголошувалась земельна реформа: скасування приватної власності на землю і передача її народу без викупу. Водночас УНР залишалась у федеративному зв’язку з Росією — розрив ще не вважався неминучим.

IV Університ від 22 січня 1918 року завершив цей процес, проголосивши повну незалежність. УНР відтепер не мала жодних федеративних зобов’язань перед Росією — ні більшовицькою, ні будь-якою іншою. Перший уряд — Генеральний Секретаріат — очолювали Володимир Винниченко і Дмитро Дорошенко. Гривня стала грошовою одиницею, синьо-жовтий прапор — державним символом. Тризуб, що походив від київських князів, — гербом держави.

Перший рік існування УНР був сповнений драматизму. Більшовицька агресія, окупація Києва військами Муравйова в лютому 1918 року, втеча уряду на Волинь і повернення за допомогою союзних військ після підписання Брестського миру. Влада над столицею переходила з рук у руки кілька разів упродовж одного року. Водночас саме у ці місяці були закладені основні правові документи — закони про землю, про мову, про громадянство, про автономію національних меншин.

Після гетьманського перевороту Скоропадського у квітні 1918 року УНР тимчасово припинила існування. Однак вже у листопаді 1918 року, після краху кайзерівської Німеччини і відходу окупаційних військ, Директорія відновила УНР — цього разу вже без союзницьких сил і з ще більш складною зовнішньополітичною ситуацією. Симон Петлюра як Головний Отаман поступово зосередив у своїх руках і військову, і значну частину політичної влади.

Збройні сили УНР пройшли складний шлях від стихійних народних загонів до регулярної армії. На початковому етапі основу становили Вільне козацтво, Гайдамацький кіш та добровольчі курені Синьожупанників і Сірожупанників. Ці формування мали яскравий національний характер, проте страждали від браку зброї, постачання і кваліфікованого командного складу. Відмова від регулярної армії через соціалістичні ідеологічні міркування коштувала Центральній Раді влади.

Дієва армія УНР, що сформувалась у 1919 році під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка, нараховувала в найкращі часи до 100 000 вояків. Армія мала власну структуру з корпусів і дивізій, артилерію і кавалерію. Офіцерський корпус включав ветеранів Першої світової, колишніх офіцерів та молодих хорунжих — перших офіцерів, підготовлених вже у незалежній Україні. Симон Петлюра як Головний Отаман поєднував у собі військове командування і політичну владу.

Хорунжий — найнижче офіцерське звання в армії УНР — став символом нового покоління захисників Батьківщини. На відміну від прапорщика царської армії, хорунжий ніс у своїй назві пряме відлуння козацької традиції: хорунжий — той, хто тримає хоругву, прапор підрозділу. Ця символічна спадкоємність між козацтвом і армією УНР була свідомою і принциповою — армія нової держави мала корінитись у власній, а не чужій військовій традиції. Звання зберігалось і в армії УПА, і в підпільних структурах ОУН.

Попри хоробрість і жертовність, армія УНР не могла здолати переважаючих сил трьох ворогів одночасно. Брак союзників, постачання і дипломатичної підтримки зумовили поразку. Проте навіть після відступу в еміграцію армія зберегла організаційну структуру і здійснила Перший зимовий похід у 1921 році — останню збройну акцію на рідній землі. Цей похід став лебединою піснею збройного спротиву і увійшов у легенду.

22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві зібрались тисячі людей, щоб стати свідками Акту Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки в єдину Соборну Україну. Урочистості супроводжувались військовими парадами, промовами і загальним ентузіазмом. Дата навмисно збіглась з роковинами IV Університсалу — обидва документи підписані 22 січня — це мало потужне символічне значення і підкреслювало спадкоємність між ними.

Злука була справжньою — обидві держави добровільно об’єднались, усвідомлюючи спільну загрозу. Проте на практиці об’єднання залишалось переважно юридичним. УНР і ЗУНР зберегли окремі уряди, армії і командування. Галицька армія (УГА) воювала переважно проти Польщі, тоді як армія УНР — проти більшовиків і Денікіна. Координація між ними залишалась слабкою через різні пріоритети й організаційні традиції, що сформувались під впливом різних імперій.

Незважаючи на практичні обмеження, Злука мала величезне моральне і символічне значення. Вперше в новітній історії галичани й наддніпрянці офіційно проголосили себе одним народом і однією державою. Цей акт став відправною точкою для ідеї соборності, яка пройшла через весь ХХ вік і живить сучасну українську ідентичність. Саме 22 січня щороку відзначається в незалежній Україні як День Соборності — свято єдності і возз’єднання.

1919 рік став найтяжчим в історії УНР. Армія республіки опинилась у «трикутнику смерті» — притиснена з трьох боків: з півночі і сходу наступали більшовики, з півдня — Добровольча армія Денікіна, із заходу тривала польська наступальна операція у Галичині. Жодна сторона не визнавала УНР рівноправним партнером і не пропонувала реального миру. Влітку 1919 року тиф скосив більше солдатів, ніж ворожі кулі — епідемія виявилась не менш смертоносною, ніж будь-який фронт.

У квітні–травні 1920 року польсько-українська угода (Варшавський договір) відкрила короткий союзницький епізод. Польща визнавала УНР і зобов’язалась не підтримувати антиукраїнські сили в обмін на визнання польського контролю над Галичиною і Волинню. Спільний наступ досяг Києва в травні, однак контрнаступ більшовиків відкинув польсько-українські сили назад. Після «Дива на Віслі» польська сторона підписала Ризький мир, фактично пожертвувавши УНР заради власних інтересів.

Ризький мир березня 1921 року між Польщею і радянською росією поклав край збройній боротьбі. Польща отримала Волинь і Східну Галичину, більшовики — Наддніпрянщину. Армія Петлюри відступила на польську територію, де солдати потрапили в табори для інтернованих — Александрів, Каліш, Щипйорно. Фактично УНР втратила свою землю, але не свою правову ідентичність і не свою волю до опору.

Жовтневий Перший зимовий похід 1921 року — остання спроба підняти повстання всередині радянської України — засвідчив, що армія УНР і в еміграції зберігала боєздатність і дух. Кілька тисяч вояків прорвались за Збруч і кілька тижнів діяли на Поділлі та Київщині. Масового повстання не сталось — народ, виснажений роками воєн і голоду, не мав сил. Але сам факт походу увійшов у легенду.

Після відступу з України уряд УНР продовжив діяльність у вигнанні. Першою резиденцією стали польські міста Тарнів і Ченстохова, де перебували інтерновані вояки і члени уряду. Головний Отаман Симон Петлюра переїхав до Парижа, де розгорнув широку дипломатичну діяльність. Уряд підтримував зв’язки з українською діаспорою у США, Канаді, Франції, намагаючись тримати «українське питання» в міжнародному порядку денному.

Після вбивства Петлюри 25 травня 1926 року в Парижі уряд очолили інші діячі — Андрій Лівицький, Степан Довгаль і врешті Микола Плав’юк. Впродовж десятиліть еміграційний уряд зберігав архіви, клейноди, символи держави і підтримував контакти з українською діаспорою. Перебуваючи у Варшаві, Берліні і нарешті в Мюнхені, він залишався символом неперерваності правової традиції УНР. Комуністична влада в СРСР вважала існування цього уряду достатньо серйозною загрозою, щоб систематично намагатись його дискредитувати.

22 серпня 1992 року, через рік після проголошення незалежності України, президент уряду УНР в еміграції Микола Плав’юк на урочистій церемонії в Києві передав Президентові Леоніду Кравчуку державні клейноди УНР — символи, що зберігались в еміграції сімдесят чотири роки. Цей акт символічно завершив розрив: держава, народжена 1917-го, передала естафету державі, відродженій 1991-го. Уряд в еміграції оголосив про саморозпуск. Коло замкнулось.

УНР здобула дипломатичне визнання від дванадцяти держав — показник, що перевищував можливості більшості тогочасних нових держав Центральної та Східної Європи. Серед тих, хто визнав УНР, були Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина (через Брестський мир). Представництва УНР діяли в Берліні, Відні, Стокгольмі, Ватикані, Парижі. Участь у Брестських переговорах поставила УНР поруч з великими державами — і це не залишилось непоміченим у світовій пресі.

Особливого значення набули переговори в Брест-Литовську. Молода делегація УНР на чолі з Олександром Севрюком і Миколою Любинським зуміла виступити рівноправним учасником переговорного процесу, де за столом сиділи представники великих держав. Це була перша поява незалежної України на міжнародній арені як суверенного суб’єкта — і вона справила сильне враження на союзників. Підписання договору з УНР випередило укладання миру між більшовиками і Четвертним союзом.

Водночас Паризька мирна конференція 1919 року відмовилась визнати УНР, пожертвувавши її інтересами заради союзу з Польщею і страху перед більшовизмом. Великі держави визнавали стратегічну цінність Польщі як бар’єру проти більшовизму, тому закрили очі на поглинання нею Галичини і Волині. Ця дипломатична поразка стала вирішальною для долі УНР і наочно показала: в міжнародній політиці сила і вигода важать більше за принципи самовизначення.

Вплив УНР на відновлення незалежності 1991 року є безпосереднім і конкретним. Конституція незалежної України відновила синьо-жовтий прапор і тризуб — символи, що вживались УНР. День Соборності (22 січня) став державним святом. Грошова одиниця — гривня — повернулась до назви, запровадженої УНР. Правова тяглість між УНР і сучасною Україною визнана на конституційному рівні у преамбулі Основного Закону.

Армія УНР залишила спадок у вигляді військової традиції і термінології. Звання хорунжого, кошового, курінного — всі вони прийшли з доби визвольних змагань і частково збереглись у козацьких товариствах і реконструкторських організаціях. Концепція народної армії, що захищає незалежну республіку, є живою і в сучасних Збройних силах України — особливо відчутно це проявилось у добровольчому русі 2014–2022 років.

Поразка УНР стала і уроком для наступних поколінь. Досвід 1917–1921 років показав: без власної боєздатної армії, без чіткої адміністративної вертикалі і без надійних зовнішніх союзників навіть найшляхетніші державотворчі зусилля приречені. Ці уроки засвоїло покоління ОУН і УПА, а після 1991 року — і будівники незалежної держави. Пам’ять про УНР — не ностальгія за минулим, а настанова на майбутнє.

Сьогодні, коли Україна знову відстоює незалежність у збройному протистоянні з росією, спадок УНР набуває нового виміру. Захисники 2022 року захищають ту саму незалежність, яку проголошували у Брест-Литовську і Центральній Раді — і не є першим поколінням, що платить за цю незалежність найвищу ціну. Тяглість жертви і тяглість волі — ось що пов’язує крутянців 1918 року і захисників Маріуполя та Бахмуту 2022-го.