Гетьманат Скоропадського

Центральна Рада, що керувала Українською Народною Республікою від 1917 року, наприкінці свого існування опинилась у глибокій кризі. Нездатність налагодити постачання зерна Центральним державам за Брест-Литовським договором, анархія на місцях і конфлікт із землевласниками підривали її авторитет. Германське командування відкрито демонструвало зневагу до ради, вважаючи її нездатною до управління.

У цих умовах консервативні кола — великі землевласники, офіцери, частина інтелігенції — шукали сильнішої альтернативи. Ідея гетьманату як традиційно української форми правління відповідала й германським інтересам: окупаційна адміністрація потребувала стабільного партнера для економічної експлуатації України. Союз консервативних українців із германськими штабами і породив Гетьманат.

Гетьманат свідомо протиставляв себе революційній добі — він обстоював приватну власність на землю, правовий порядок, ієрархічну державну структуру. Це робило його природним ворогом соціалістів і лівих, але привабливим для тих, хто втомився від хаосу революційних місяців.

29 квітня 1918 року в Київському цирку зібрався Всеукраїнський з\u2019їзд хліборобів — близько 6432 делегатів від землевласників та заможних селян усіх губерній. Ця нарада, підготовлена заздалегідь, одноголосно обрала Павла Скоропадського гетьманом Всієї України. Тієї ж миті германські війська зайняли урядові установи, а Центральна Рада розійшлась, не чинячи збройного опору.

Скоропадський видав «Грамоту до всього українського народу», в якій оголосив про скасування влади Центральної Ради, розпуск земельних комітетів і відновлення приватної власності на землю. Назва держави змінилась з «Українська Народна Республіка» на «Українська Держава» — без слова «народна», що виразно символізувало ідеологічний поворот.

Переворот відбувся блискавично й майже безкровно, бо Центральна Рада не мала реальної сили протистояти германським багнетам. Проте рішучість і швидкість дій переконувала сучасників, що за Гетьманатом стоїть широка соціальна база — нехай і консервативна.

Павло Петрович Скоропадський (1873–1945) — нащадок давнього козацького роду, правнук останнього гетьмана Лівобережної України Івана Скоропадського. Виховувався в традиціях російської імперської аристократії: закінчив Пажеський корпус, зробив блискучу військову кар\u2019єру. Під час Першої світової командував кавалерійськими частинами, дослужився до чину генерал-лейтенанта.

1917 року Скоропадський організував 1-й Український корпус, що дозволило йому увійти в українську політику. Він розмовляв переважно російською, добре знав французьку, але мав щире, хоча й консервативно забарвлене, відчуття приналежності до України. Його погляди поєднували монархічні традиції з визнанням права України на окрему державність.

Як правитель Скоропадський мав адміністративний хист і прагнув порядку. Водночас він покладався на чиновників із досвідом царської бюрократії, що нерідко означало призначення людей байдужих або ворожих до ідеї української держави. Ця суперечність між особистими українськими симпатіями гетьмана й реальним складом апарату була однією з структурних слабкостей режиму.

«Закони про тимчасовий державний устрій України» 29 квітня 1918 року зосередили законодавчу, виконавчу й частково судову владу в руках гетьмана. Рада міністрів на чолі з Федором Лизогубом виконувала урядові функції, але підпорядковувалась гетьману. Парламенту в класичному розумінні не існувало — натомість передбачалось скликання Сейму в майбутньому.

Адміністративний поділ повернувся до губернського устрою, знайомого з часів Російської Імперії: країна ділилась на губернії з призначеними старостами. Козацький полковий поділ, запроваджений Центральною Радою, ліквідовано. Судова система спиралась на дореволюційні кодекси, перекладені й адаптовані до нових реалій.

Армія формувалась на добровільній основі з елементами колишньої царської організації. Попри зусилля, гетьману так і не вдалося створити боєздатну регулярну армію, здатну існувати незалежно від германської присутності. Саме це стало фатальним після поразки Германії в листопаді 1918 року.

Незважаючи на короткий термін існування — лише 229 днів — Гетьманат залишив вражаючий культурний слід. 14 листопада 1918 року підписано закон про заснування Української Академії наук. Першим президентом обрали Володимира Вернадського, який особисто доклав зусиль для формування академічних установ. УАН пережила Гетьманат і стала фундаментом національної науки.

Відкрито два нових університети — Кам\u2019янець-Подільський (перший повністю україномовний) та реорганізований Київський. Засновано Національну бібліотеку (майбутня Національна бібліотека України імені Вернадського), Державний архів, Національну галерею мистецтв. Підготовлено закон про обов\u2019язкову українську мову в освіті й діловодстві.

Ці здобутки стали парадоксом Гетьманату: консервативний режим, що спирався на русифіковану еліту й германські багнети, несподівано дав потужний поштовх українській науці й культурі. Вернадський, Грушевський та інші вчені скористались вікном можливостей для інституційного будівництва, яке важко уявити за умов революційного хаосу Центральної Ради.

Гетьманат існував у повній залежності від Центральних держав: Германії та Австро-Угорщини. Брест-Литовський договір, підписаний ще Центральною Радою, зобов\u2019язував Україну постачати зерно та продовольство. Германські дивізії стояли в Україні й фактично гарантували безпеку режиму. Ця залежність накладала жорсткі обмеження на зовнішньополітичну самостійність Гетьманату.

Попри це, дипломатія Гетьманату була активною: встановлено дипломатичні відносини з 12 державами, відкрито посольства в Берліні, Відні, Стамбулі. Гетьман особисто зустрівся з Вільгельмом II і Карлом I. Обговорювались питання кордонів, торгівлі, правового статусу українських громадян за кордоном.

Восени 1918 року, відчуваючи наближення поразки Германії, Скоропадський зробив суперечливий крок: оголосив про федерацію з майбутньою небільшовицькою росією. Ця «федеративна грамота» 14 листопада обурила українських патріотів і прискорила повстання. Гетьман розраховував, що орієнтація на росію приверне підтримку Антанти — але прорахувався.

Спираючись на власне козацьке коріння й традиціоналістську ідеологію, Гетьманат активно розробляв козацьку символіку та відроджував козацькі інститути. Військові звання, форма одягу, клейноди — усе це свідомо апелювало до гетьманської традиції XVII–XVIII століть. Скоропадський позиціонував себе як спадкоємця Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.

Рух «Вільного козацтва», що виник ще за Центральної Ради, намагались перетворити на регулярну воєнізовану силу. Проте козацтво лишалося суперечливим явищем: місцеві ватажки нерідко діяли самостійно, захищаючи майно і порядок на своїх теренах, але без чіткого підпорядкування гетьманській владі.

Серйозним джерелом напруги стала земельна політика. Гетьманат відновив права великих землевласників, скасовані Центральною Радою. Селяни, яким пообіцяли землю в ході революції, відчули себе обдуреними. Ця соціальна тріщина підживлювала народне незадоволення і полегшила мобілізацію повстанців Директорії.

Листопадова революція в Германії 1918 року підрізала єдину реальну опору Гетьманату. Германські дивізії почали відходити, а з ними зникав силовий ресурс режиму. Директорія УНР, що утворилась 13 листопада у Білій Церкві, оголосила повстання й почала стрімко збирати армію: у лавах повстанців опинились Січові Стрільці, невдоволені селяни, соціалісти.

Гетьманська армія практично розтанула без бою — більшість вояків переходила на бік Директорії або просто розходилась по домівках. Залишки «Сердюцької дивізії» та офіцерські загони чинили слабкий опір під Мотовилівкою. 14 грудня 1918 року Директорія увійшла до Києва; того ж дня Скоропадський підписав зречення й евакуювався в санітарному вагоні германського потягу.

В еміграції Скоропадський жив у Ваннзеє під Берліном, підтримуючи «Гетьманський рух» та «Союз гетьманців-державників». Намагався привернути підтримку різних великих держав — без успіху. Загинув 26 квітня 1945 року від ран, отриманих під час американського авіабомбардування.

Оцінки Гетьманату лишаються полярними. Критики вказують на колаборацію з германськими загарбниками, відновлення поміщицьких привілеїв, придушення революційних сил, спробу федерації з росією — все це ставить під питання щирість державницьких намірів режиму. Для українських соціалістів і республіканців Гетьманат був зрадою революційних здобутків.

Прихильники Скоропадського натомість підкреслюють колосальне культурне будівництво: Академія наук, університети, архіви, бібліотеки — усі ці інституції пережили Гетьманат і стали фундаментом майбутньої українськоїдержавності. Жоден інший уряд Визвольних змагань не залишив такого інституційного сліду за такий короткий час.

Сучасна українська історіографія схиляється до більш збалансованих оцінок: Гетьманат був реальним, хоча й суперечливим, державним утворенням, що відображало інтереси певних суспільних верств і залишило важливий спадок. Заснована в 1918 році Національна академія наук України й досі носить ту саму назву й веде відлік від гетьманського указу.