Західноукраїнська Народна Республіка

Восени 1918 року Австро-Угорська імперія розпадалась прямо на очах. Після поразки у Першій світовій війні центральна влада у Відні втратила контроль над провінціями, і кожен народ поспішав реалізувати право на самовизначення, проголошене президентом США Вудро Вільсоном у «Чотирнадцяти пунктах». Для українців Галичини, Буковини і Закарпаття це відкривало унікальний шанс — вперше за сотні років отримати власну державу без кровопролитної революції.

Українці становили більшість населення у Східній Галичині і значну частину на Буковині та Закарпатті. За австрійського правління вони мали досвід парламентської діяльності: українські депутати засідали у Віденському рейхсраті і галицькому сеймі. Ця парламентська культура вирізняла галицьких українців від наддніпрянців і стала однією з причин вищої організованості ЗУНР порівняно з УНР на початковому етапі. У Галичині існували розвинені кооперативи «Просвіта», спортивне товариство «Сокіл» і численні читальні — громадянська інфраструктура, яка могла стати основою для державного будівництва.

Унікальність ЗУНР полягала в тому, що вона виникла не в результаті революції чи збройного повстання, а через організоване і відносно мирне перейняття влади від розпадаючихся австрійських структур. Українські офіцери, урядовці і вчителі, які вчора служили у цісарській армії чи адміністрації, на наступний день стали будувати власну державу. Цей плавний перехід дав ЗУНР важливу перевагу — наявний адміністративний апарат і дисциплінований офіцерський корпус, що відповідав стандартам регулярної армії.

Водночас ЗУНР від самого початку стикнулась з гострою проблемою: Львів — найбільше місто і природна столиця краю — мав польську більшість населення. Поляки теж вважали Галичину своєю і теж готувалися до перейняття влади. Ця суперечність між двома народами з конкурентними претензіями на одну і ту ж землю зробила польсько-український конфлікт у Галичині неминучим — незалежно від того, хто першим діяв.

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року українські солдати і офіцери під командуванням сотника Дмитра Вітовського здійснили те, що увійшло в історію як «Листопадовий зрив» — стрімке і злагоджене захоплення ключових об’єктів Львова. Вокзал, пошта, телеграф, казарми, банки і ратуша перейшли під контроль ЗУНР практично без пострілів. На міській ратуші вперше замайорів синьо-жовтий прапор — символ, якого місто не бачило за сотні років.

Успіх листопадового зриву пояснювався ретельною підготовкою. Ще з жовтня Українська Національна Рада у Львові вела переговори і готувалась до перейняття влади. Польська громада, яка складала понад 50% населення Львова, не очікувала такого повороту подій і опинилась у розгубленості. Перші години після зриву стали найдраматичнішими — і чи не єдиними, коли вся ситуація перебувала повністю під контролем українців. Вітовський зумів скоординувати дії кількох гарнізонних підрозділів і добровольців так, що польська сторона не встигла відреагувати.

Вже 1 листопада польська самооборона, очолена досвідченими офіцерами, розпочала збройний спротив. До міста підходили польські добровольчі загони з Перемишля і Кракова. Тижень жорстоких вуличних боїв завершився 21 листопада поразкою українців і відступом з Львова. Місто залишалось польським, але ЗУНР продовжила існування — перенісши уряд на схід, де більшість населення становили українці.

Бої за Львів у листопаді 1918 року залишили глибоку травму в колективній пам’яті обох народів. Польська традиція шанує захисників «Lwów» і юних «Орлят» — юнаків, що боронили місто. Українська традиція пам’ятає листопадовий зрив як сміливу і законну спробу реалізувати право на самовизначення у власній столиці. Обидва наративи живі і сьогодні — і їхнє паралельне існування відображає нерозв’язану трагедію тих подій.

Державний лад ЗУНР відображав досвід австрійського парламентаризму і прагнення до демократичного устрою. Законодавчий орган — Українська Національна Рада — складалась зі 150 членів, обраних від різних регіонів і соціальних груп. Виконавчий орган — Рада Державних Секретарів — був фактичним урядом з дванадцяти секретаріатів (міністерств). Президентом держави обрали Євгена Петрушевича — адвоката і депутата австрійського парламенту.

Євген Петрушевич виявився сильним і рішучим лідером. На відміну від колегіального і часом нерішучого керівництва УНР, Петрушевич у критичний момент (червень 1919 р.) прийняв диктаторські повноваження, зосередивши в своїх руках виконавчу і законодавчу владу задля ефективнішого управління в умовах війни. Це рішення критикували з демократичних позицій, але воно відображало реальну необхідність: держава виживала в умовах смертельної загрози і не могла дозволити собі парламентські дискусії у кожному критичному питанні.

Адміністрація ЗУНР функціонувала відносно ефективно навіть в умовах воєнного часу. Державна мова — українська, суди діяли за австрійським процесуальним правом, фінансова система підтримувалась власною валютою. Земельна реформа, яку встигли розпочати, передбачала перерозподіл поміщицьких земель на користь селян. ЗУНР гарантувала права національних меншин — поляків, євреїв, німців — на рідну мову і культуру. Це відрізняло ЗУНР від шовіністичних тенденцій, що панували в деяких новостворених державах регіону.

Судова система ЗУНР діяла за принципом верховенства права: арешти мали санкціонуватись судами, власність — захищатись законом. Правова культура, успадкована від Австрії, давалась взнаки навіть під час бойових дій. Земельний закон ЗУНР від 14 квітня 1919 року вважається одним із найбільш виважених аграрних документів тогочасної доби — він враховував інтереси і малоземельних селян, і дрібних власників.

Українська Галицька Армія стала найбільш організованою і боєздатною українською збройною силою доби визвольних змагань. Основу складали колишні офіцери та підофіцери австро-угорської армії — досвідчені фахівці, які пройшли Першу світову і знали сучасну тактику і стратегію. Загальна чисельність армії сягала 70 000–100 000 вояків, зведених у три корпуси і дев’ять бригад. Серед командирів вирізнявся генерал Михайло Омелянович-Павленко, пізніше — Олександр Греков.

УГА мала принципові відмінності від армії УНР. По-перше, вищий рівень дисципліни і організації, успадкований від австрійської військової школи. По-друге, більш однорідний офіцерський корпус без гострих партійних суперечностей. По-третє, краще матеріальне забезпечення на початковому етапі — завдяки трофейним австрійським запасам: гарматам, набоям, спорядженню. Польська армія поступово здобувала перевагу завдяки союзницькому постачанню від Антанти, тоді як ЗУНР залишалась у блокаді.

Чортківська офензива червня 1919 року продемонструвала, що при рівних умовах галицькі вояки перевершували противника тактично. За два тижні бойових дій УГА просунулась на 120 км, звільнила більшу частину Поділля і підійшла до Тернополя і Золочева. Проте брак боєприпасів і артилерійських снарядів зупинив наступ на порозі Львова — ще кілька снарядів на гармату, і результат міг бути іншим. Офензива показала: сила була, але матеріальних засобів катастрофічно не вистачало.

Після відступу за Збруч УГА об’єднались з армією УНР і продовжила боротьбу, але вже в інших умовах. Восени 1919 року, знесилена тифом і відрізана від постачання, частина УГА перейшла на бік більшовиків, яких переконали, що ті допоможуть ЗУНР проти Польщі. Це рішення виявилось трагічним: «Червона УГА» невдовзі розформована, офіцери зазнали репресій. Ті, хто залишився вірним УНР і ЗУНР, перейшли в польські табори або продовжили еміграцію.

Польсько-українська війна за Галичину тривала від листопада 1918 по липень 1919 року і стала одним із найзапекліших регіональних конфліктів постімперської доби. На відміну від боїв з більшовиками, де мова йшла про ідеологічне протистояння, тут зіткнулись два народи з конкурентними претензіями на одну і ту ж землю. Поляки апелювали до того, що Львів — польське місто, а Галичина — частина польських земель за Реччю Посполитою. Українці наголошували на праві більшості сільського населення на самовизначення.

Польська сторона мала суттєві переваги. Підтримка Антанти забезпечила постачання зброї і боєприпасів. Армія генерала Галлера, сформована у Франції з польських добровольців і ветеранів Першої світової, була кинута на Галицький фронт попри первісні заперечення Антанти — адже ця армія формувалась для боротьби з Німеччиною, а не з Україною. Залізнична мережа дозволяла швидко перекидати польські підкріплення. На боці Польщі грала і чисельна перевага у великих містах.

Попри активний опір, ЗУНР не могла нескінченно протистояти польському тиску без зовнішньої допомоги. Місія Антанти неодноразово пропонувала перемир’я на умовах, що фактично передбачали польський контроль над більшою частиною Галичини. Петрушевич відкидав ці умови, вважаючи їх капітуляцією. У липні 1919 року, після нових польських ударів і прориву фронту, УГА відступила за Збруч. Польська окупація Галичини стала доконаним фактом.

Ставлення Антанти до польсько-українського конфлікту було явно упередженим. Польща, яку великі держави планували як «санітарний кордон» проти більшовизму, отримала дипломатичну і матеріальну підтримку. ЗУНР сприймалась як перешкода, а не суб’єкт права. Це наочно показало: принципи самовизначення народів, проголошені Вільсоном, насправді застосовувались вибірково — залежно від стратегічних інтересів великих держав.

Акт Злуки від 22 січня 1919 року став кульмінацією давньої мрії про єдину Україну — ту, що простягається від Карпат до Дніпра і далі. Урочиста церемонія на Софійській площі в Києві зібрала тисячі людей. Духовий оркестр грав, духовенство благословляло, делегати ЗУНР і УНР обіймались. Для учасників це був момент справжньої радості і надії — попри те що обидві держави воювали і обидві стояли перед загрозою знищення.

Юридично Злука означала, що ЗУНР як окремий державний організм входить до складу соборної УНР, але зберігає широку автономію у вигляді «Західної Української Народної Республіки». На практиці два уряди, дві армії і дві адміністративні системи існували паралельно: не вистачало ні часу, ні ресурсів для реального злиття в умовах тривалих боїв. Галицька армія воювала переважно проти Польщі, наддніпрянська — проти більшовиків і Денікіна. Координація між ними залишалась слабкою через різні пріоритети й організаційні традиції.

Попри практичні обмеження, значення Злуки для української ідентичності важко переоцінити. Вона доводила: галичани і наддніпрянці, незважаючи на десятиліття різного державного досвіду під різними імперіями, відчували себе одним народом і прагнули жити в одній державі. Цей акт і ця воля до єднання залишились у колективній пам’яті як один із найсвітліших моментів визвольних змагань. Саме 22 січня щороку відзначається в незалежній Україні як День Соборності.

Паризька мирна конференція стала дипломатичним Ватерлоо для ЗУНР. Великі держави — Велика Британія, Франція, США — не визнали ЗУНР і фактично підтримали польські претензії на Галичину. Стратегічна логіка була цинічною, але зрозумілою: сильна Польща потрібна була Антанті як бар’єр проти більшовизму, а Галичина мала стати нагородою за польську вірність. Принцип самовизначення народів поступився геополітичним розрахункам.

Уряд ЗУНР в еміграції, спочатку у Відні, потім у Берліні, продовжував дипломатичну боротьбу. Євген Петрушевич видавав меморандуми, зустрічався з іноземними представниками, апелював до принципу самовизначення народів. Проте все це не мало практичного ефекту. У березні 1923 року Рада Послів чотирьох великих держав ухвалила рішення передати Східну Галичину Польщі — з умовою надання автономії, яку Польща так і не виконала. Галицькі українці залишились під іноземним пануванням.

Після цього рішення ЗУНР як юридично і політично активний суб’єкт припинила існування. Євген Петрушевич залишався в еміграції в Берліні до своєї смерті в 1940 році, так і не визнавши легітимності польської влади над рідним краєм. Галичина залишалась під польським пануванням до 1939 року, коли радянська анексія у вересні встановила нового окупанта замість польського — і розпочала масові депортації та репресії проти тих самих людей, що боролись за ЗУНР.

Трагічна іронія долі ЗУНР полягає в тому, що держава, яка намагалась будуватись на засадах права і демократії, стала жертвою грубої сили і геополітичного цинізму. Але саме ця несправедливість живила наступні покоління борців — тих, хто в ОУН і УПА продовжував справу, розпочату листопадовим зривом 1918 року.

ЗУНР залишила глибокий слід у галицькій і загальноукраїнській свідомості. Восьмимісячний досвід власної держави — нехай короткочасної і зрештою переможеної — сформував цілу генерацію державницьки орієнтованих галичан. Ветерани УГА, старшини і підстаршини, після польської окупації не склали зброї духовно: вони увійшли до лав Організації Українських Націоналістів і стали кістяком підпільного руху в Галичині. Зв’язок між ЗУНР і ОУН є прямим і особистим.

Євген Коновалець, засновник ОУН, командував Корпусом Січових Стрільців в армії УНР і підтримував тісні зв’язки з галицькими колегами. Роман Шухевич, майбутній командир УПА, виріс у родині, де спогади про ЗУНР і її бійців були живою пам’яттю. Ідея збройної боротьби за незалежну соборну Україну, що живила ОУН-УПА, виросла безпосередньо з досвіду 1918–1919 років — і з гіркого усвідомлення, чому та перша спроба зазнала поразки.

У сучасній Україні ЗУНР шанується як рівноправна частина державницької традиції поряд із УНР. День Соборності (22 січня) — річниця Злуки — відзначається як загальнодержавне свято. Листопадовий зрив 1 листопада щороку вшановується у Львові урочистими заходами. Вулиці і площі галицьких міст носять імена героїв ЗУНР і УГА. Галичина, де зародилась ЗУНР, і сьогодні залишається одним із найміцніших центрів збереження і розвитку національної ідентичності.

Досвід ЗУНР — це і досвід державотворення в екстремальних умовах, і урок про ціну ізоляції на міжнародній арені. Держава, яка не має союзників і не може спертись на зовнішню підтримку, стає вразливою, якою б сильною і організованою вона не була всередині. Цей урок актуальний і для сучасної України, що будує широку міжнародну коаліцію підтримки у протистоянні з агресором. Пам’ять про ЗУНР нагадує: право завжди потребує сили, щоб бути захищеним.