ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Після поразки Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) у війні з Польщею 1918–1919 років та остаточного розгрому Армії УНР у 1920-х роках, значна частина українських військових опинилася в еміграції. Ветерани Січових Стрільців та Української Галицької Армії (УГА) не змирилися з поразкою і шукали шляхи продовження боротьби за незалежність. Саме в цьому середовищі зародилася ідея створення підпільної військової організації, яка б координувала спротив на окупованих землях.

30 липня 1920 року в Празі полковник Євген Коновалець заснував Українську Військову Організацію (УВО). Її кістяк складали колишні старшини та стрільці Січових Стрільців — елітного підрозділу Української Галицької Армії, який здобув бойовий досвід у Першій світовій війні та українсько-польській війні. До організації також увійшли вояки УГА, колишні військовослужбовці Армії УНР та представники інших українських збройних формувань.

УВО діяла як підпільна військова структура на західноукраїнських землях, що перебували під польською окупацією. Основними напрямками її діяльності були: розвідка, саботаж, збройні акції проти окупаційної адміністрації та підготовка кадрів для майбутнього збройного повстання. За період 1921–1939 років бойовики УВО здійснили понад 60 замахів та диверсій. Організація також налагодила співпрацю з розвідкою Веймарської Німеччини (Абвером), що забезпечувало фінансування, підготовку та канали зв'язку.

Разом із військовою діяльністю, УВО проводила організаційну роботу серед української молоді. У 1920-х роках на західноукраїнських землях виникло кілька молодіжних націоналістичних організацій: Група Української Національної Молоді (ГУНМ), Легіон Українських Націоналістів (ЛУН), Союз Української Націоналістичної Молоді (СУНМ). Ці організації розділяли ідеали УВО, але прагнули більш широкої політичної програми, що виходила б за межі суто військової боротьби. Саме необхідність об'єднання цих різних течій і привела до створення ОУН.

Ідея об'єднання різних українських націоналістичних організацій визрівала протягом кількох років. У листопаді 1927 року в Берліні відбулася I Конференція Українських Націоналістів, на якій представники УВО, ГУНМ, ЛУН та СУНМ обговорили можливість створення єдиної організації. У квітні 1928 року в Празі пройшла II Конференція, де було сформовано Організаційний Комітет для підготовки установчого Конгресу. Підготовча робота тривала майже рік і включала узгодження програмних документів, організаційної структури та персонального складу керівних органів.

I Конгрес (Великий Збір) Українських Націоналістів відбувся 28 січня — 3 лютого 1929 року у Відні. На конгресі було офіційно проголошено створення Організації Українських Націоналістів шляхом злиття УВО з молодіжними організаціями. Конгрес обрав керівні органи: головою Проводу Українських Націоналістів (ПУН) став полковник Євген Коновалець. До складу ПУН увійшли провідні діячі: Микола Сціборський (ідеолог), Дмитро Андрієвський (організаційні справи), Микола Капустянський (військові справи) та інші.

Конгрес прийняв низку програмних документів, що визначили ідеологічне обличчя організації. Серед них ключове місце посів Декалог українського націоналіста — десять заповідей, сформульованих Степаном Ленкавським, які визначали моральний кодекс члена організації. Декалог закликав до безумовної відданості справі здобуття Української Держави, готовності до самопожертви, ненависті до ворогів нації та суворої дисципліни. Також було прийнято статут організації та програмові постанови, що окреслювали бачення майбутньої Української Держави.

Створення ОУН стало переломним моментом в історії українського визвольного руху. Вперше різні течії — від ветеранів-військових до студентської молоді — об'єдналися в єдину організацію з чіткою ієрархією, програмою та стратегією боротьби. Це надало рухові якісно нового характеру: від розрізнених партизанських акцій УВО до системної підпільної боротьби на всіх рівнях — від збройних операцій до пропаганди та міжнародної дипломатії.

Найвищим керівним органом ОУН був Великий Збір(конгрес), який скликався не рідше ніж раз на п'ять років. Великий Збір визначав стратегічний курс організації, затверджував програмні документи, обирав Голову Проводу та членів ПУН. Між зборами організацією керував Провід Українських Націоналістів (ПУН)на чолі з Головою Проводу, який мав широкі повноваження в питаннях оперативного керівництва, кадрової політики та зовнішніх зв'язків.

На місцях діяли Крайові Проводи, що підпорядковувались Центральному Проводу. Для керівництва підпільною мережею на західноукраїнських землях було сформовано Крайову Екзекутиву ОУН— виконавчий орган, який очолював Крайовий Провідник. Крайова Екзекутива мала референтури: військову, пропагандистську, організаційну, зв'язку та фінансову. Кожна референтура відповідала за відповідний напрямок діяльності на всій території краю.

Нижча ланка ієрархії (станом на 1930-ті) складалась зі звен(по 3–5 учасників), об'єднаних у кущі (станиці) на рівні населеного пункту. Три кущі утворювали підрайон, три підрайони — районну організацію. Далі йшли надрайонні, повітові та окружні екзекутиви. Ця багаторівнева конспіративна структура забезпечувала живучість організації: навіть у разі арешту членів однієї ланки, інші продовжували діяти автономно, оскільки рядові члени знали лише своє безпосереднє керівництво.

Окрім територіальних структур на українських землях, ОУН мала розгалужену мережу закордонних територіальних організацій. На початок Другої світової війни діяли п'ять основних осередків: Балтійський (Литва), Центральноєвропейський (Німеччина, Чехословаччина, Австрія), Балканський (Югославія, Болгарія), Румунський та Північноамериканський. Також існувала Далекосхідна організація в Маньчжурії. Ці осередки забезпечували зв'язок з еміграцією, фінансування, підготовку кадрів та представництво українських інтересів на міжнародній арені. На початок Другої світової війни організація налічувала понад 20 000 активних членів.

Протягом 1929–1939 років ОУН вела інтенсивну підпільну боротьбу проти польської окупаційної влади на західноукраїнських землях. За підрахунками історика Ярослава Грицака, за цей період було здійснено близько 63 замахів: 36 проти українців (переважно підозрюваних у зраді та співпраці з польською поліцією), 25 проти поляків, один проти росіянина та один проти єврея. Окрім індивідуального терору, ОУН організовувала масштабні акції саботажу, підпалів, бойкоту польських шкіл та торгівельних закладів.

Серед найгучніших акцій — вбивство Тадеуша Голувка (1931), польського політика, відомого прихильника діалогу з українцями (що зробило його парадоксальною мішенню), та замах на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького 15 червня 1934 року у Варшаві. Виконавцем замаху був Григорій Мацейко, план розробив Роман Шухевич, операцією керував Микола Лебідь, а загальне керівництво здійснював Степан Бандера — на той час Крайовий Провідник ОУН у Західній Україні. Також у 1933 році було вбито співробітника радянського консульства у Львові Олексія Майлова — як акт помсти за Голодомор в Україні.

Після замаху на Пєрацького польська влада розгорнула масові репресії проти ОУН. У 1935–1936 роках відбувся Варшавський процес, на якому Степан Бандера та 11 його соратників були засуджені до смертної кари, згодом замінену на довічне ув'язнення. Паралельно у 1936 році пройшов Львівський процес над іншою групою оунівців. Ці судові процеси набули широкого розголосу і парадоксально сприяли популяризації ОУН серед українського населення: Бандера та інші засуджені стали символами національного спротиву.

У 1938–1939 роках, в умовах загострення міжнародної ситуації та послаблення Польської держави, боротьба ОУН набула особливого розмаху. За цей період було організовано 456 масових демонстрацій, 52 акції саботажу та 55 бойових операцій. Ця ескалація відображала готовність організації до масштабних дій у разі зміни геополітичної ситуації. Початок Другої світової війни у вересні 1939 року та крах Польської держави створили принципово нові умови для діяльності ОУН.

Після Мюнхенської угоди 1938 року та розчленування Чехословаччини Підкарпатська Русь отримала автономію. ОУН швидко поширила свій вплив на цю територію, домінуючи в політичному та громадському житті Карпатської України. Організація бачила в карпатоукраїнській державності модель і прецедент для майбутньої незалежної України, тому спрямувала значні ресурси на підтримку цього державного утворення.

За ініціативою та активною участю членів ОУН було створено воєнізоване формування «Карпатська Січ», яке виконувало функції національної оборони. Організатор та командир «Карпатської Січі» Володимир Тимчій підготував 967 бійців, що складали кістяк збройних сил карпатоукраїнської держави. Бійці проходили військову підготовку та несли вартову службу, охороняючи кордони та стратегічні об'єкти.

У лютому 1939 року на виборах до Сойму Карпатської України перемогла націоналістична коаліція, що засвідчило широку підтримку ідеї незалежності серед місцевого населення. 15 березня 1939 року Сойм проголосив незалежність Карпатської України. Проте того ж дня угорські війська розпочали окупацію краю. Бійці «Карпатської Січі» та добровольці з Галичини чинили збройний опір, але сили були нерівними: угорська армія багатократно переважала захисників.

Після поразки угорська окупаційна влада заарештувала 80 керівників ОУН на території Закарпаття. Багато бійців «Карпатської Січі» загинули в боях або були страчені угорцями. Попри короткотривалість, досвід Карпатської України мав велике значення для ОУН: він продемонстрував здатність організації до державотворення та підтвердив прагнення закарпатських українців до незалежності. Цей досвід став важливим аргументом у внутрішніх дискусіях ОУН щодо стратегії визвольної боротьби.

23 травня 1938 року в Роттердамі (Нідерланди) радянський агент Павло Судоплатов убив Провідника ОУН Євгена Коновальця. Вбивця передав Коновальцю подарункову коробку з вбудованою бомбою, яка вибухнула через кілька хвилин. Судоплатов діяв за прямим наказом Сталіна: радянське керівництво розглядало ОУН як серйозну загрозу і прагнуло обезголовити організацію. Ця операція радянських спецслужб стала одним із найвідоміших політичних вбивств міжвоєнного періоду.

Загибель Коновальця спричинила глибоку кризу в організації. Коновалець протягом майже двох десятиліть був незаперечним лідером — спочатку УВО, потім ОУН. Його авторитет тримав разом різні покоління та фракції всередині організації. Без нього відразу загострилися протиріччя між «старшим» поколінням (ветерани визвольних змагань 1917–1921 років, переважно офіцери) та «молодшим» (активісти 1930-х, переважно вихідці з Галичини, які виросли вже під польською окупацією).

На посаду Голови ПУН було обрано полковника Андрія Мельника — ветерана Січових Стрільців, близького соратника Коновальця. Проте молоде революційне крило на чолі зі Степаном Бандерою (який на той момент перебував у польській тюрмі, але мав величезний авторитет серед підпільників) не визнало його лідерства повною мірою. Молоді оунівці вважали Мельника занадто обережним і схильним до компромісів, тоді як ситуація, на їхню думку, вимагала радикальних дій. Ця розбіжність у баченні тактики та стратегії неминуче вела до розколу.

10 лютого 1940 року в Кракові молоде крило ОУН на чолі зі Степаном Бандерою створило Революційний Провід ОУН, відмовившись визнавати повноваження Андрія Мельника як Голови ПУН. Причини розколу були комплексними: тактичні розбіжності щодо методів боротьби (збройна революція проти дипломатії), конфлікт поколінь (молоді радикали проти ветеранів-прагматиків) та особисті амбіції лідерів обох крил.

Організація розкололась на дві фракції:

• ОУН(б) (бандерівці) — революційне крило під проводом Степана Бандери, орієнтоване на збройну боротьбу та масову мобілізацію населення. Бандерівці контролювали близько 80% членства в Галичині та 60% на Волині;
• ОУН(м)(мельниківці) — помірковане крило під проводом Андрія Мельника, що шукало дипломатичних шляхів здобуття незалежності та збереження зв'язків із закордонними центрами.

Розкол мав трагічні наслідки. Внутрішній конфлікт між фракціями швидко набув збройного характеру: протягом 1940–1941 років у міжфракційних зіткненнях загинуло близько 400 мельниківців та 200 бандерівців. Ці втрати значно послабили визвольний рух напередодні вирішальних подій Другої світової війни. Попри численні спроби примирення, фракції так і не об'єдналися, діючи паралельно протягом усієї війни та повоєнного періоду.

Принципова різниця між фракціями полягала не лише в тактиці, а й у стратегічному баченні. ОУН(б) робила ставку на масове збройне повстання та побудову підпільної державної інфраструктури на окупованих територіях. ОУН(м) вважала пріоритетом дипломатичну роботу, створення легальних українських інституцій під окупацією та поступове розширення автономії. Обидва підходи мали свої переваги та недоліки, і обидва зазнали серйозних поразок під час Другої світової війни.

1–4 квітня 1941 року в Кракові відбувся II Великий Збір ОУН(б) за участю 68 делегатів. Збір затвердив нову організаційну структуру, стратегію боротьби та прийняв «44 правила життя українського націоналіста» — морально-етичний кодекс, розроблений Зеноном Коссаком та Дмитром Мироном-Орликом. Ці правила визначали норми поведінки члена організації у підпіллі, у ставленні до ворогів і союзників, у побуті та громадському житті.

У контексті підготовки до неминучого нацистсько-радянського зіткнення ОУН(б) домовилась із Абвером (військовою розвідкою Німеччини) про створення «Українського Легіону» — двох українських батальйонів у складі Вермахту. Батальйон «Нахтігаль» (близько 330 бійців під командуванням Романа Шухевича) формувався у Нойгаммері, а батальйон «Роланд» — у Зауберсдорфі (загалом близько 800 бійців в обох). Бандерівці розглядали ці формування як зародок майбутньої української армії, тоді як німці бачили в них допоміжні диверсійні підрозділи.

Паралельно ОУН(б) підготувала масштабну операцію з розгортання своїх мереж на територіях, які мали бути звільнені від радянської окупації. Було сформовано похідні групи — спеціальні загони, які мали рухатися слідом за лінією фронту, встановлюючи українську адміністрацію, організовуючи місцеву самооборону та створюючи осередки ОУН. Діяли чотири основні групи: Північна (Климишин), Центральна (Лемик), Південна (Матла) та Спеціальна (Стецько). Загальну координацію здійснював Дмитро Мирон-Орлик. Близько 5 000 членів ОУН(б) взяли участь у цих оперативних групах.

Стратегія ОУН(б) полягала у використанні хаосу перших днів німецько-радянської війни для проголошення Української Держави та створення fait accompli — доконаного факту, з яким німці мали б змиритися. Ця стратегія ґрунтувалася на припущенні, що Німеччина потребуватиме підтримки українського населення і тому визнає українську державність. Як показали подальші події, цей розрахунок виявився хибним.

30 червня 1941 року, на другий день після зайняття Львова німецькими військами, Ярослав Стецько проголосив Акт відновлення Української Держави з балкону будинку товариства «Просвіта» на вулиці Руській. Батальйон «Нахтігаль» увійшов до Львова о 4:30 ранку того ж дня. Проголошення супроводжувалося молебнем у соборі Святого Юра за участю митрополита Андрея Шептицького та було підтримане Українськими Національними Зборами — тимчасовим представницьким органом.

Німецька реакція була швидкою та жорсткою. Нацистське керівництво не мало намірів визнавати українську державність: плани Третього Рейху передбачали перетворення України на колоніальну територію — «житницю Німеччини». Степана Бандеру було заарештовано в Кракові вже 5 липня 1941 року. Ярослав Стецько був затриманий 9 липня. Обох перевезено до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували у відносно привілейованих умовах (блок «Целленбау» для політичних в'язнів) до вересня 1944 року.

Протягом серпня–вересня 1941 року гестапо розгорнуло масові арешти членів ОУН(б). Було заарештовано близько 1 500 активістів. Шеф Головного управління імперської безпеки (РСХА) Рейнгард Гейдріх видав спеціальну директиву про ліквідацію українського національного руху. 25 листопада 1941 року було видано директиву «014-СРСР», яка класифікувала ОУН(б) як ворожу організацію, а її членів прирівнювала до партизан, що підлягали негайному знищенню.

Акт 30 червня, попри його короткотривалі практичні наслідки, мав величезне символічне значення для українського визвольного руху. Він засвідчив волю українського народу до державності та продемонстрував, що ОУН бореться не за інтереси жодної іноземної держави, а виключно за Українську Державу. Цей акт також остаточно розвіяв ілюзії щодо можливості порозуміння з нацистською Німеччиною та спрямував ОУН(б) на шлях боротьби проти обох тоталітарних режимів — і більшовицького, і нацистського.

Паралельно з ОУН(б), мельниківська фракція також активно діяла під час німецької окупації. Похідні групи ОУН(м) досягли Києва у вересні 1941 року, де розгорнули культурну та організаційну діяльність. Мельниківці робили ставку на легальну роботу в умовах окупації, намагаючись створити українські інституції, які б стали основою для майбутньої державності.

У Києві було засновано газету «Українське Слово», яка стала важливим осередком українського інтелектуального життя. За ініціативою ОУН(м) було створено Спілку письменників, яку очолила поетеса Олена Теліга — яскрава представниця «Празької школи» української поезії. Також було організовано Українську Національну Раду під головуванням Величківського, яка налічувала понад 40 членів та претендувала на роль представницького органу українського народу.

Проте нацистська окупаційна влада не мала наміру толерувати українську політичну активність. Гестапо розпочало систематичне знищення київського осередку ОУН(м). Протягом 1941–1943 років було страчено 621 члена ОУН(м) у Києві та околицях. Серед загиблих — Олена Теліга, розстріляна в Бабиному Яру 21 лютого 1942 року. Її загибель стала одним із найтрагічніших епізодів в історії українського визвольного руху та символом жертовності українських інтелектуалів.

Після розгрому київського осередку керівництво ОУН(м) перейшло до підпільних методів. Організацію очолив Олег Ольжич(Олег Кандиба) — поет, археолог та громадський діяч. Він координував діяльність ОУН(м) на окупованих територіях до свого арешту 25 травня 1944 року. Ольжич загинув у концентраційному таборі Заксенгаузен, за деякими свідченнями — був замучений під час допитів. Його загибель стала ще однією невідшкодовною втратою для українського визвольного руху.

21–25 серпня 1943 року поблизу села Золота Слобода на Тернопільщині, в умовах суворої конспірації, відбувся III Надзвичайний Великий Збір ОУН(б) за участю 27 делегатів, серед яких — Роман Шухевич. Цей збір став переломним моментом в ідеологічній еволюції організації та одним із найважливіших подій в історії українського визвольного руху.

ОУН(б) офіційно відмовилась від інтегрального націоналізму — ідеології, що домінувала в організації з моменту її заснування. Було проголошено гасло «Волю народам! Волю людині!», яке стало квінтесенцією нового демократичного курсу. Це рішення було зумовлене як внутрішньою еволюцією організації (досвід боротьби на два фронти проти двох тоталітаризмів), так і прагненням залучити до визвольної боротьби представників інших народів, що страждали від нацистської та більшовицької окупації.

Нова програма, ухвалена III Збором, гарантувала:

• Приватну власність на землю та засоби виробництва
• Свободу слова, друку та віросповідання
• Рівність прав чоловіків і жінок
• Безкоштовну охорону здоров'я та освіту
• Права профспілок та гідні умови праці
• Вільні вибори без нав'язування державної ідеологічної доктрини
• Рівність прав для всіх громадян незалежно від національності

Роман Шухевич став фактичним лідером організації — «першим серед рівних» — та одночасно Головним командиром УПА, створеної роком раніше. III Збір також ухвалив рішення про розширення рядів УПА та залучення до боротьби представників інших народів — узбеків, грузинів, татар та інших, які перебували в лавах Червоної Армії та не бажали воювати за Сталіна. Цей інтернаціональний підхід різко контрастував із попередньою етнонаціоналістичною ідеологією організації.

Демократичний поворот 1943 року часто порівнюють із трансформаціями інших європейських визвольних рухів у роки Другої світової війни. Проте унікальність ОУН(б) полягала в тому, що ця трансформація відбулась не під зовнішнім тиском, а як результат внутрішнього усвідомлення необхідності зміни курсу. Рішення III Збору визначили ідеологічний вектор організації на наступні десятиліття і стали основою для постанов УГВР 1944 року.

11–15 липня 1944 року, між селами Спруня та Недільна на Самбірщині, в умовах наступу Червоної Армії, відбувся установчий збір Української Головної Визвольної Ради (УГВР). У зборі взяли участь 20 делегатів, які представляли різні політичні течії та регіони. УГВР задумувалась як надпартійний координаційний орган визвольного руху, що мав об'єднати всі українські політичні сили в боротьбі проти радянської окупації.

Президентом УГВР було обрано Кирила Осьмака — політика з Наддніпрянщини, що мало підкреслити загальноукраїнський характер організації. Віце-президентами стали Василь Мудрий, Іван Гриньох та Василь Вовчук. Головою Генерального Секретаріату (фактичним прем'єр-міністром) було обрано Романа Шухевича, а секретарем закордонних справ — Миколу Лебедя.

Платформа УГВР виступала проти обох імперіалізмів — «московсько-більшовицького» та нацистського — і проголошувала боротьбу за побудову демократичної Української Держави. Структура УГВР включала п'ять департаментів: військових справ, внутрішніх справ, закордонних справ, фінансів та пропаганди. Кожен департамент мав свого секретаря та апарат.

УГВР стала важливим кроком до інституціалізації визвольного руху та надання йому легітимності як представника українського народу. В умовах окупації УГВР координувала діяльність УПА, підпільних адміністративних структур та закордонних представництв. Після загибелі Шухевича у 1950 році та придушення збройного підпілля в Україні УГВР продовжила діяльність в еміграції, зберігаючи символічну роль представника українського визвольного руху на міжнародній арені аж до відновлення незалежності України у 1991 році.

Ідеологічні засади ОУН формувались під впливом кількох інтелектуальних течій. Ключову роль відіграли праці Дмитра Донцова, зокрема його книга «Націоналізм» (1926), яка обґрунтовувала концепцію «чинного (вольового) націоналізму» — ірраціоналістичної ідеології, що ставила волю нації понад індивідуальні права та демократичні процедури. Також важливою була спадщина Миколи Міхновського та його програмного документу «Самостійна Україна» (1900), де вперше було чітко сформульовано вимогу повної незалежності України.

Головним ідеологом ОУН у 1930-х роках був Микола Сціборський, який розробив концепцію «націократії» — системи правління, де влада мала належати «кращим представникам нації». Сціборський також був автором проєкту конституції майбутньої Української Держави. Ключовими програмними документами організації стали:

• Декалог українського націоналіста(Степан Ленкавський, 1929) — десять заповідей, що визначили моральний кодекс члена організації: здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї, не зрадиш ніколи жодної тайни організації, шанувати будеш пам'ять полеглих героїв;
• 44 правила життя українського націоналіста (Зенон Коссак, Дмитро Мирон-Орлик, 1934–1941) — практичний посібник формування характеру борця, що регламентував поведінку у підпіллі, ставлення до ворогів, фізичну підготовку та моральні якості.

Ідеологія ОУН пройшла радикальну еволюцію. У першому періоді (1929–1943) домінував інтегральний націоналізм — авторитарна ідеологія, що передбачала створення однопартійної держави під керівництвом вождя, обмеження прав національних меншин та примат колективних інтересів нації над індивідуальними правами. Цей період характеризувався впливом тогочасних європейських авторитарних рухів, хоча ОУН завжди підкреслювала свою відмінність від фашизму та нацизму.

Переломним став III Надзвичайний Великий Збір 1943 року, на якому організація офіційно перейшла на позиції демократичного націоналізму. Цей поворот був зумовлений кількома факторами: досвідом боротьби проти двох тоталітарних режимів, усвідомленням згубності авторитарних ідей, а також прагматичними міркуваннями — необхідністю залучити до боротьби якнайширші верстви населення, включаючи представників інших народів. Після 1943 року ОУН(б) визнала демократичні принципи правління, права людини, рівність народів та неприпустимість тоталітаризму в будь-якій формі.

Після завершення Другої світової війни ОУН продовжувала діяльність у двох вимірах: підпільна боротьба в Україні (до середини 1950-х років) та політична робота в еміграції. На території УРСР підпільні структури ОУН(б) та УПА вели збройний спротив радянській владі, який поступово згасав під тиском масштабних каральних операцій МДБ–КДБ. Останні збройні зіткнення відбувались на початку 1960-х років.

В еміграції обидві фракції ОУН активно взаємодіяли із західними розвідувальними службами. ОУН(б) співпрацювала з британською розвідкою MI6 до 1955 року, потім із західнонімецькою BND (з 1955 року) та італійською SISMI (з 1957 року). ЦРУ також надавало підтримку, фінансуючи розвідувальні операції та пропагандистську діяльність. До 1952 року було закинуто 19 агентів-зв'язківців на територію України, проте операція виявилась майже повністю провальною: 18 із 19 агентів були захоплені радянськими спецслужбами.

ОУН(м) контролювала еміграційну Українську Національну Раду та низку громадських організацій у діаспорі. Мельниківці зосереджувались на культурній, освітній та дипломатичній роботі, підтримуючи українську ідентичність серед еміграції. У середині 1950-х років ОУН(б) зазнала ще одного розколу: виокремились ОУН-з (закордонні частини, соціал-демократичної орієнтації) та ОУН-р (революційна, що зберігала донцовські ідеологічні засади).

15 жовтня 1959 року в Мюнхені агент КДБ Богдан Сташинськийубив Степана Бандеру за допомогою спеціального отруйного пістолета, що розпилював ціаніди. Сташинський здався владі ФРН у 1961 році та був засуджений до 8 років ув'язнення. Суд визнав головним винуватцем замовника — радянський уряд. Вбивство Бандери стало одним із найвідоміших замахів доби Холодної війни та привернуло міжнародну увагу до боротьби ОУН.

Після здобуття Україною незалежності у 1991 році ОУН повернулась до легальної діяльності. У 1993 році організацію було офіційно зареєстровано в Україні. На базі ОУН(б) було створено партію Конгрес Українських Націоналістів (КУН), яка брала участь у парламентських виборах та отримувала представництво у Верховній Раді. ОУН(м) трансформувалась у громадську організацію, зосередивши увагу на культурно-просвітницькій діяльності та збереженні історичної пам'яті.

У 2013 році відбулися спроби консолідації різних фракцій ОУН — ОУН(б) та окремих відгалужень — в єдину організацію. Хоча повного об'єднання досягти не вдалося, ці зусилля засвідчили прагнення подолати історичний розкол. Наразі організацію очолює Богдан Червак, а її чисельність оцінюється у понад 10 000 членів.

У 2015 році Верховна Рада України ухвалила Закон «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті», яким визнано ОУН та УПА борцями за незалежність України. Цей закон став важливим кроком у визнанні ролі ОУН в історії української державності, хоча й викликав дискусії як в Україні, так і на міжнародному рівні.

Спадщина ОУН залишається предметом гострих історичних дискусій. Прихильники наголошують на ролі організації у боротьбі за незалежність України, на створенні УПА та збройному спротиві двом тоталітарним режимам, на демократичному повороті 1943 року. Критики вказують на авторитарну ідеологію раннього періоду, на методи політичного терору та на трагічні сторінки міжнаціональних конфліктів. Об'єктивне вивчення історії ОУН вимагає врахування всієї складності епохи, в якій діяла організація, та уникнення як героїзації, так і демонізації.

Незалежно від оцінок, ОУН безперечно залишається однією з найвпливовіших організацій в історії українського визвольного руху. Її досвід — від підпільної боротьби до державотворення, від ідеологічних пошуків до збройного спротиву — є невід'ємною частиною української історії та національної пам'яті. Гасло «Слава Україні! — Героям Слава!», що асоціюється з ОУН, стало загальновживаним національним привітанням і набуло нового звучання під час подій Євромайдану 2013–2014 років та російсько-української війни, що почалася у 2022 році.