СТЕПАН БАНДЕРА

Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів Калуського повіту в Східній Галичині. Батько — отець Андрій Михайлович Бандера (1882–1941), священник Української Греко-Католицької Церкви, парох Старого Угринова. Походив зі Стрия, з родини міщан-хліборобів. З листопада 1918 року — посол парламенту ЗУНР у Станиславові. Служив військовим капеланом Української Галицької Армії.

Мати — Мирослава (1890–1922), у дівоцтві Ґлодзінська, донька священника УГКЦ Володимира Ґлодзінського зі Старого Угринова. Померла від туберкульозу горла навесні 1922 року, коли Степанові було лише 13 років.

Степан мав шестеро братів і сестер. Доля кожного з них стала жертвою тоталітарних режимів:

• Марта-Марія (1907–1982) — арештована НКВС у 1941 році, заслана до Сибіру, звільнена 1960, померла в засланні
• Олександр (1911–1942) — доктор політекономії Римського університету, арештований нацистами, загинув в Аушвіці
• Володимира (1913–2001) — засуджена до радянських таборів (1946–1956), повернулась в Україну
• Василь (1915–1942) — філософ, випускник Львівського університету, загинув в Аушвіці разом з Олександром
• Оксана (1917–2008) — арештована НКВС у 1941, заслана до ГУЛАГу, звільнена 1960, повернулась в Україну 1989 року
• Богдан (1919–?) — доля невідома, можливо загинув у таборі в 1944 році

Батько Андрій Бандера був арештований радянською владою наприкінці травня 1941 року за переховування члена ОУН. Етапований до Києва, засуджений до смерті 8 липня та розстріляний 10 липня 1941 року. Родина Бандери заплатила за боротьбу за незалежність повну ціну — батько розстріляний, двоє братів загинули в Аушвіці, три сестри пройшли ГУЛАГ, мати померла рано.

Дитинство Степана пройшло в атмосфері війн і революцій. Упродовж 1914–1917 років фронти Першої світової війни чотири рази проходили через Старий Угринів. Влітку 1917 року малий Степан став свідком революції в царській армії, а з листопада 1918 — відродження Української держави (ЗУНР), у парламенті якої засідав його батько.

У 1919 році, під час наступу польських військ, родину евакуювали на Подільщину — до Ягільниці. Батько як капелан УГА відступив за Збруч. Цей досвід — війна, окупація, розлука з батьком — сформував характер майбутнього провідника.

З вересня 1919 року навчався в українській гімназії у Стрию, де провів вісім років. З третього класу (1922) — член Пласту (5-й курінь ім. князя Ярослава Осмомисла). Не курив і не вживав алкоголю. Захоплювався бігом, плаванням, лижами, шахами. Співав у хорі, грав на гітарі та мандоліні.

У старших класах зацікавився ідеями Миколи Міхновського та Дмитра Донцова. Вступив до молодіжних організацій — СУНМ (Союз української націоналістичної молоді) та ОВКІМ.

У 1927 році Бандера успішно склав матуру. Хотів продовжити навчання в Чехословаччині, але польська влада відмовила в паспорті. Рік провів у Старому Угринові, де працював у читальні «Просвіти», керував театрально-аматорським гуртком і хором, заснував руханкове товариство «Луг» та кілька кооперативів. Одночасно керував організаційно-вишкільною роботою УВО в навколишніх селах.

У вересні 1928 року переїхав до Львова та записався на агрономічний відділ Львівської Політехніки. Навчання так і не завершив — був заарештований перед дипломним іспитом. У Львові був активним у студентському товаристві «Основа», Пласті, Українському студентському спортовому клубі.

Став членом ОУН у 1929 році за рекомендацією Степана Охримовича. З 1930 року очолив відділ підпільних видань, організував доставку журналів «Сурма», «Розбудова нації», «Юнак» з-за кордону. Паралельно був кореспондентом підпільного журналу «Гордість нації» (Прага) під псевдо Матвій Гордон.

Між 1930 і 1933 роками п'ять разів заарештовувався польською поліцією: за антипольську пропаганду (разом з батьком), за спробу нелегального перетину кордону, за причетність до замахів. Щоразу повертався до підпільної роботи.

У 1931 році увійшов до Крайового проводу ОУН, очолив референтуру пропаганди, у 1932 став заступником Крайового провідника. Підтримував тісні контакти з Проводом УВО-ОУН, зустрічався з Євгеном Коновальцем у Берліні та Данцигу.

У 1933 році, після усунення Богдана Кордюка, Бандера став виконуючим обов'язків Крайового провідника. Офіційно затверджений на Берлінській конференції 3–6 червня 1933 року. У 24 роки він став фактичним керівником усього українського підпілля в Галичині.

Під його проводом ОУН змінила тактику: експропріації припинились, акцент перемістився на атентати проти представників окупаційної адміністрації та масову організаційну роботу. Бандера провів майже повну реорганізацію ОУН: систематичний ідеологічний вишкіл, бойова та конспіраційна підготовка, залучення студентів, робітників, селян.

Організував масові акції протесту проти Голодомору 1932–1933. 22 грудня 1932 року — в день страти героїв Данилишина та Біласа — разом з Романом Шухевичем організував дзвін у всіх греко-католицьких храмах Львова. У вересні 1933 року провів одноденну «шкільну акцію»: десятки тисяч українських школярів бойкотували польські символи та мову. Бандера особисто підбирав кандидатів для бойових операцій.

15 червня 1934 року у Варшаві був убитий міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький — організатор жорстокої «пацифікації» українського населення 1930 року. Безпосередній план розробив Роман Шухевич, виконавцем став Григорій Мацейко, координатором — Микола Лебідь. Загальне організаційне керівництво здійснював Бандера.

Бандеру заарештовано 14 червня — за день до замаху. Допити тривали з нелюдською жорстокістю: з 9:00 6 серпня до 20:00 11 серпня 1934 року — п'ять діб без сну і відпочинку, закутий у кайдани. Попри тортури, три місяці не давав жодних свідчень. Зрештою визнав, що очолював Крайову Екзекутиву ОУН, але жодної інформації, що могла б зашкодити організації, не повідомив.

Варшавський процес (18 листопада 1935 — 13 січня 1936) — один із найрезонансніших політичних судів міжвоєнної Європи. 12 обвинувачених, включно з Бандерою. Процес висвітлювала світова преса. Бандера демонстративно виступав українською мовою, називав себе українським громадянином, не визнавав юрисдикції польського суду. Разом з іншими вигукував гасла — його часто виганяли із зали.

Журналіст описав його на суді: «Низенького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий. Поводиться вільно, думки виявляє у ясній формі — видно інтелігентну людину».

Вирок: Бандера, Лебідь та Карпинець — смертна кара, пізніше замінена на довічне ув'язнення. Бандера став широковідомим — символом непоступливості та боротьби.

Після вироку Бандеру етапували до тюрми Святий Хрест(Свенти Кшиж). Умови були жахливими: у камерах не було ліжок — в'язні спали на цементній підлозі, вкриваючись половиною ковдри. Дефіцит води, відсутність елементарної гігієни. На сніданок — кава з ложкою цукру та шматком чорного хліба, на обід — пшенична каша.

Бандера утримувався в камерах 14, потім 21, разом з Лебедем, Карпинцем та Підгайним. Родина та знайомі надсилали гроші для купівлі продуктів, газет і книжок. Попри ізоляцію, Бандера залишався в курсі подій і зберігав вплив на організацію.

Звільнений у вересні 1939 року з тюрми в Бресті — після розвалу Польської держави внаслідок німецько-радянського нападу. Перебрався спочатку до Львова, але швидко усвідомив загрозу радянської окупації й виїхав до Кракова — столиці німецького Генерального Губернаторства.

Після загибелі Євгена Коновальця у 1938 році ОУН очолив полковник Андрій Мельник. Конфлікт між «старою гвардією» (емігрантами) та «молодими» (крайовиками) наростав. Бандера, Шухевич, Стецько та інші вважали Мельника надто консервативним і пасивним.

10 лютого 1940 року в Кракові Бандера створив Революційний Провід ОУН, спричинивши розкол на дві фракції: ОУН(б) (бандерівці — революційно-радикальне крило) та ОУН(м) (мельниківці — право-консервативне). Більшість молодих активістів пішла за Бандерою.

II Великий Збір ОУН(б) відбувся 1–4 квітня 1941 року в Кракові та затвердив Бандеру як Провідника. Організація під його керівництвом обрала курс на активну революційну боротьбу та підготовку до проголошення державності при першій нагоді.

Навесні 1941 року ОУН(б) організувала близько 7 000 осіб у «похідні групи» (по 5–15 членів), які мали рухатися слідом за німецькими військами і встановлювати українську владу на місцях.

30 червня 1941 року, коли батальйон «Нахтігаль» під командуванням Романа Шухевича увійшов до Львова, за ініціативою Бандери заступник Провідника Ярослав Стецько проголосив у будинку товариства «Просвіта» Акт відновлення Української Держави. Акт декларував незалежність, відновлення дипломатичних зв'язків та організацію збройних сил.

Нацистська Німеччина вимагала негайно скасувати Акт. Бандера та Стецько відмовились. 5 липня 1941 рокуБандеру привезли до Берліна і помістили під домашній арешт. 14 липня заарештовано Стецька. 15 вересня обох ув'язнено гестапо. Документ нацистської адміністрації від 25 листопада 1941 року наказував: «Усіх функціонерів руху Бандери негайно заарештувати і після ретельного допиту — ліквідувати».

З січня 1942 року Бандера утримувався в концтаборі Заксенгаузен — у спеціальному бункері «Целленбау», де нацисти тримали високопоставлених політичних в'язнів: канцлера Австрії Курта Шушніґа, керівника польського підпілля Стефана Ровецького, лідера румунських легіонерів Хорію Сіму.

Умови в «Целленбау» були кращими, ніж у загальному таборі, але Бандера залишався заручником. Його дружина Ярославамала можливість відвідувати його і підтримувати зв'язок з однодумцями.

У липні 1942 року в Аушвіці загинули брати Степана — Олександр та Василь. Олександр мав докторат з політекономії Римського університету, Василь закінчив філософський факультет Львівського університету. Обох арештовано нацистами та відправлено до табору смерті.

28 вересня 1944 року німці звільнили Бандеру після тривалих переговорів між Абвером та командуванням УПА. Разом з ним звільнено близько 300 членів ОУН, включно зі Стецьком та Мельником. Бандера відмовився від пропозиції приєднатися до армії Власова та від участі в диверсійних операціях проти Червоної Армії.

Після війни Бандера оселився в Мюнхені, де жив під прізвищем «Попель». Діти — Наталя, Андрій та Леся — від народження носили це прізвище і дізнались про справжнього батька лише після його смерті.

У лютому 1945 року на Віденській конференції Бандеру обрано керівником Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). В Україні ОУН та УПА продовжували боротьбу під командуванням Романа Шухевича, який став заступником Бандери та Провідником ОУН на українських землях.

ЗЧ ОУН швидко стали найбільшою організацією української діаспори в Німеччині — 5 000 членів серед приблизно 110 000 українських емігрантів. Бандера координував зв'язки з британською розвідкою, яка допомагала перекидати кур'єрів в Україну в обмін на розвідувальну інформацію.

Він відвідував українські громади в Канаді, Австрії, Італії, Іспанії, Бельгії, Великій Британії та Нідерландах. Підтримував контакти з Дмитром Донцовим, пропонуючи йому посаду редактора організаційної газети.

Радянські спецслужби неодноразово намагались викрасти або вбити Бандеру — спочатку МГБ, з 1954 року — КДБ.

15 жовтня 1959 року Степан Бандера повертався до свого будинку на Крайтмаєрштрассе, 7у Мюнхені. У під'їзді його вже чекав агент КДБ Богдан Сташинський. Знаряддям убивства став спеціальний двоствольний пістолет, що стріляв ампулою з ціанідом— отруйний газ бризкав прямо в обличчя жертві. Бандера зайшов у під'їзд, знепритомнів і помер від отруєння.

Це було не перше вбивство Сташинського: у 1957 році він так само убив публіциста ОУН Лева Ребета в Мюнхені — тим самим методом.

У листопаді 1961 року Сташинський утік на Захід і зізнався у вбивствах. На суді в Карлсруе (жовтень 1962) він дав свідчення, що наказ надійшов від голови КДБ Олександра Шелєпіна та прем'єра Микити Хрущова. Сташинського засудили до 8 років ув'язнення — суд визнав головною відповідальною стороною радянську владу, а не безпосереднього виконавця. Він відсидів 4 роки.

Степана Бандеру поховано 20 жовтня 1959 року на цвинтарі Вальдфрідгоф (Waldfriedhof) у Мюнхені. Дружина Ярослава з дітьми згодом переїхала до Торонто (Канада).

Дружина — Ярослава Василівна Бандера (у дівоцтві Опарівська, 1917–1977), українська політична діячка. Троє дітей від народження носили прізвище Попель — конспіративне прізвище батька:

• Наталя (1941, Сянік — 1985, Мюнхен)
• Андрій (1946, Мюнхен — 1984, Торонто) — журналіст, видавав газету Ukrainian Echo
• Леся (1947, Мюнхен — 2011)

Онук — Степан Андрійович Бандера (нар. 1969, Вінніпег, Канада), дипломант Колумбійського університету, журналіст.

22 січня 2010 року Президент Віктор Ющенко посмертно присвоїв Бандері звання Героя України. У 2008 році він увійшов до трійки «Великих українців» — після Ярослава Мудрого та Миколи Амосова.

Степан Бандера — почесний громадянин понад 20 українських міст, включно з Львовом, Івано-Франківськом, Тернополем, Луцьком, Хустом. На його честь названо вулиці в десятках міст, встановлено пам'ятники та меморіальні дошки. Щорічні смолоскипні ходи на його честь стали традицією по всій Україні.

Його ім'я стало синонімом українського спротиву — як у XX столітті, так і під час повномасштабного російського вторгнення 2022 року. Саме тому росія так активно демонізує ім'я Бандери в своїй пропаганді — бо воно уособлює те, чого Москва боїться найбільше: непоступливий український дух незалежності.