РОМАН ШУХЕВИЧ

Роман Шухевич походив із відомого галицького роду Шухевичів — родини священників, етнографів та громадських діячів, яка зробила значний внесок у українське національне відродження XIX століття. Його дід — Володимир Шухевич — відомий етнограф, автор фундаментальної праці про гуцульське народне мистецтво.

Батько — Осип-Зиновій Шухевич— працював суддею спочатку в Краковці на Львівщині, потім у Кам'янці-Струмиловій. Мати — Євгенія (до шлюбу Стоцька). Роман мав брата Юрія, який закінчив музичний інститут імені М. В. Лисенка у Львові.

Народився 30 червня 1907 року у Львові на вулиці Собіщизни, 7 (нині вулиця Довбуша, 2). Початкову школу закінчив у Краковці (1914–1917), де батько працював у повітовому суді. З дитинства виховувався в атмосфері українського патріотизму, що було характерним для родини Шухевичів.

У 1917 році Роман вступив до Львівської академічної гімназії (філія), де навчався до 1925 року. Відзначався переважно відмінними оцінками з більшості предметів. Окрім гімназії, навчався в музичному інституті імені Лисенка на заочному курсі фортепіано. Разом з братом Юрієм виступав на сцені Львівського оперного театру. Улюбленими композиторами були Ґріґ та Шопен.

Шухевич був надзвичайно спортивним: грав у баскетбол, волейбол, футбол, бігав, плавав, захоплювався лижним спортом і навіть планеризмом. На Запорозьких іграх 1923 року встановив рекорди у бігу з перешкодами на 400 м та плаванні на 100 метрів.

З 1922 року був активним членом Пласту — українського скаутського руху. Належав до кількох куренів: 1-й курінь ім. П. Сагайдачного, 7-й курінь ім. князя Льва, 3-й курінь УСП «Лісові Чорти», а у 1927 році заснував курінь «Чорноморці». У пластовій характеристиці записано: «Найліпший з гуртка. Честолюбивий. Войовничий. Енергійний».

Після гімназії вступив до Львівської Політехніки, проте спершу не був прийнятий з політичних причин, навіть при відмінних іспитах. Перший рік навчався в Данцигу, а з вересня 1926 року — на дорожньо-мостовому відділі Політехніки (пізніше переведений на будівельну архітектуру). Завершив навчання у червні 1934 року з дипломом інженера — здобувши фах у проміжках між підпільними акціями та арештами.

У 1925 році, ще гімназистом, Шухевич вступив до Української Військової Організації (УВО). Ключову роль у формуванні його світогляду відіграв полковник Євген Коновалець — засновник УВО та майбутній голова ОУН, — який тоді винаймав кімнату в будинку Шухевичів у Львові. Розмови з Коновальцем, його оповіді про визвольні змагання та Січових Стрільців були вирішальними для формування молодого підпільника.

Вже 19 жовтня 1926 року 19-річний Шухевич здійснив свою першу бойову акцію — замах на шкільного куратора Станіслава Собінського, відповідального за антиукраїнську полонізаторську політику в освіті. Разом з Богданом Підгайним вони напали на Собінського: Підгайний здійснив постріл, а у Шухевича дав осічку револьвер. За цю акцію польський суд засудив до страти інших членів УВО — В. Атаманчука та І. Вербицького.

У 1928–1929 роках Шухевич відбув військову службу в Польській армії — в артилерійській частині у Володимир-Волинському. Успішно закінчив підстаршинську школу, проте був позбавлений права на однорічну службу через донос про приналежність до таємної організації. Служив рядовим гарматником.

Після створення Організації Українських Націоналістів 2 лютого 1929 року у Відні, Шухевич став одним із найактивніших її членів. Отримав посаду бойового референта Крайової Екзекутиви ОУН з псевдо «Дзвін». Разом зі Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком та іншими «крайовиками» обстоював концепцію «перманентної революції» — активної збройної боротьби проти окупаційної влади.

У 1930 році Шухевич був одним із керівників масової Саботажної акції в Галичині — актів цивільної непокори у відповідь на жорстоку «пацифікацію» українського населення польським урядом.

Організовував експропріаційні акції для фінансування підпілля: 31 липня 1931 року — напад на поштову карету під Бірчею, того ж дня — напади під Печеніжином та в Бориславі, 8 серпня — експропріація пошти в Трускавці.

Під його керівництвом як бойового референта ОУН здійснено низку атентатів: 22 березня 1932 року— на комісара поліції Чеховського, відомого знущанням над політв'язнями; 30 листопада 1932 року — напад на пошту в Городку, під час якого загинув Юрій Березинський — брат майбутньої дружини Шухевича. Особливо резонансним стало вбивство спецуповноваженого НКВД Олексія Майлова в радянському консульстві у Львові — акт протесту проти Голодомору 1932–1933 років.

15 червня 1934 року у Варшаві було вбито міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького — людину, відповідальну за криваву «пацифікацію» українців у 1930 році. Це була найрезонансніша акція ОУН міжвоєнного періоду.

Безпосередній план замаху розробив Роман Шухевич. Виконавцем став 23-річний Григорій Мацейко, координатором на місці — Микола Лебідь, а загальне організаційне керівництво здійснював Крайовий провідник ОУН Степан Бандера. Цей замах став вершиною спільної діяльності трьох ключових постатей українського визвольного руху — їхні долі відтоді будуть переплетені на десятиліття.

Шухевича заарештовано 18 червня 1934 року. Спершу його відправили до сумнозвісного концтабору Береза Картузька, де він провів півроку в нелюдських умовах: постійне знущання, присвоєння номера замість імені. Шухевич працював кочегаром — носив вугілля та розпалював печі. Попри тортури, він очолив організацію національної самооборонисеред в'язнів табору.

На Варшавському процесі (18 листопада 1935 — 13 січня 1936) Шухевич виступав як свідок. Він демонстративно обстоював право говорити українською мовою, за що отримав штраф у 200 злотих. За привітання «Слава Україні!»у залі суду був покараний однією добою ув'язнення. На запитання адвоката про мотивацію вступу в ОУН, відповів знаменитою фразою: «Це був наказ мого серця».

На Львівському процесі (25 травня — 26 червня 1936) Шухевич стояв першим у списку обвинувачених: «29 років, випускник Політехніки зі Львова». Йому інкримінували приналежність до ОУН та УВО, причетність до вбивств кількох осіб. Захист вів його дядько — адвокат Степан Шухевич. Роман визнав приналежність до організації, але підкреслив, що керувався «тільки націоналістичним світоглядом», і заперечив причетність до конкретних атентатів. Присяжні визнали його винним лише у приналежності до ОУН, знявши обвинувачення в убивствах. Вирок: 4 роки ув'язнення, скорочено до 2 років за амністією. Загалом Шухевич провів у в'язницях 2,5 роки — до 27 січня 1937 року.

Після звільнення у березні 1937 року Шухевич заснував «Фама»— першу українську рекламну компанію в Галичині. Офіційно це був кооператив, але насправді — геніально організоване легальне прикриття для діяльності ОУН. Персонал складався переважно з членів ОУН та колишніх політв'язнів, яким було важко знайти роботу. «Фама» швидко розрослася: оголошення в газетах, кінореклама, друкування буклетів, виготовлення вивісок, організація ярмарків, навіть виробництво мінеральної води. Мережа осередків розповсюдилась по Галичині, Волині та за межами Польщі. Шухевич став успішним бізнесменом, проживаючи на вулиці Косинерській у Львові.

У 1938 році Шухевич закінчив спеціальні військові курси. Наприкінці того ж року, коли постала Карпатська Україна, він нелегально перетнув польсько-чехословацький кордон разом з Іваном Бутковським і на Різдво 1939 року дістався Хуста. Там став членом Генерального штабу національної оборони під псевдо «поручник Борис Щука», займався поповненням Карпатської Січі кадрами та організацією зв'язку. Брав активну участь у боях з угорською армією — і лише дивом уникнув загибелі. Після окупації Карпатської України угорцями повернувся через Румунію та Югославію до Австрії.

Навесні 1941 року, напередодні нападу Німеччини на СРСР, Провід ОУН(б) домовився з німецьким Абвером про створення Дружини Українських Націоналістів (ДУН). Мета для ОУН була чіткою: здобути бойовий досвід і створити ядро майбутньої української армії. Шухевич очолив ДУН з українського боку.

ДУН складалася з двох формувань: «Нахтігаль» (близько 330 осіб, поділених на 3 сотні) та «Роланд». Добровольці проходили вишкіл у Нойгаммері (Сілезія), на старшинських курсах ОУН у Кракові, де Шухевич був серед викладачів. З німецького боку командував оберлейтенант Альбрехт Герцнер.

18 червня 1941 року підрозділ вирушив з Ряшева. 29 червня перші підрозділи увійшли до Львова. Під час вступу до міста Шухевич виявив тіло свого брата Юрія серед жертв масових розстрілів НКВСу тюрмі «Бриґідки» — тисячі політв'язнів було вбито радянськими спецслужбами перед відступом.

30 червня 1941 року у Львові проголошено Акт відновлення Української Держави. Після відмови нацистів визнати цей акт та арешту Бандери і Стецька, батальйон було розформовано. 13 серпня 1941 року «Нахтігаль» роззброєно і відправлено назад до Нойгаммера та Франкфурта-на-Одері.

У листопаді 1941 року з колишніх вояків «Нахтігаль» та «Роланд» німці сформували 201-й батальйон шуцманшафту (650 осіб) з індивідуальними однорічними контрактами. Шухевич обіймав посаду гауптмана першої роти та заступника командира під керівництвом Євгена Побігущого-Рена.

19 березня 1942 року батальйон прибув до Білорусії, де діяв у трикутнику Могильов — Вітебськ — Лепель. Після закінчення контракту 1 грудня 1942 року українці відмовились від подовження служби. Особовий склад затримали, перевезли до Львова. Німецьке командування запропонувало зібратися в Любліні для формування нового підрозділу — жоден українець не підписався. Деяких арештували, утримували на Лонцького. Шухевич утік і перейшов у підпілля.

З кінця 1942 року Шухевич знову очолив військовий сектор ОУН. 13 травня 1943 року він став фактичним керівником ОУН(б) на українських землях, прийнявши естафету підпільного командування.

У серпні 1943 року III Надзвичайний Великий Збір ОУН обрав Шухевича Головою Проводу ОУН та затвердив його як Головного командира Української Повстанської Армії. Він отримав звання генерал-хорунжого. Цей Збір відзначився й демократичним поворотом ОУН: прийнято програму, яка виступала проти тоталітаризму, за демократичний державний устрій та права народів на самовизначення.

Під командуванням Шухевича УПА досягла піку своєї бойової ефективності. Армія вела одночасну боротьбу на два фронти — проти нацистських і радянських окупантів. Шухевич організував конференцію поневолених народів Європи та Азії (21–22 листопада 1943 року в Будеражі), до якої долучились представники з Кавказу та Центральної Азії — спроба створити міжнародну антиімперську коаліцію.

Одним із перших наказів Шухевича на посаді Головного командира стала заборона участі вояків УПА в антиєврейських акціях.

У липні 1944 року Шухевич ініціював створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР)— надпартійного координаційного органу, що об'єднав представників різних політичних сил українського визвольного руху. Шухевич став Головою Генерального Секретаріату УГВР, одночасно залишаючись Головним командиром УПА.

Після встановлення радянської влади в Західній Україні Шухевич очолив тривалий партизанський спротив. Попри масштабні операції НКВС-МГБ — блокади, прочісування, засилання агентури, арешти зв'язкових, — Шухевич залишався невловимим майже шість років. Постійно змінював місця переховування, використовуючи численні псевдоніми: Тарас Чупринка, Щука, Тур, Дзвін, Борис. Він жив у підпільних криївках у селах Західної України, координуючи діяльність повстанського руху навіть в умовах тотального радянського терору.

Радянські спецслужби, не здатні знайти Шухевича, жорстоко мстились його родині. Брата Юрія вбито у тюрмі «Бриґідки» у Львові ще в 1941 році. Батько Осип-Зиновій(1879–1948), вже інвалід, був репресований та засланий — помер невдовзі після прибуття до в'язниці. Мати Євгенія заслана до Сибіру.

Дружину — Наталію Березинську — арештовано і вислано до Сибіру. Їхніх дітей — сина Юрія-Богдана та доньку Марію (народилась 1940) — відправлено до дитячого будинку. МГБ використовувало родину як інструмент шантажу, намагаючись через арешт рідних змусити Шухевича здатися. Він відмовився.

Доля сина Юрія стала окремою трагедією. Після загибелі батька його помістили до дитбудинку, а потім арештували. Юрій Шухевич провів понад 30 роківу радянських тюрмах і таборах — за одну-єдину «провину»: відмову зректися батька. У 1972 році його засуджено ще на 10 років таборів та 5 років заслання — вже після 20 років ув'язнення. За цей час він втратив зір. Після здобуття Україною незалежності Юрій Шухевич став народним депутатом, продовживши справу батька на політичному полі.

5 березня 1950 року підрозділи МГБ оточили будинок у селі Білогорща поблизу Львова (нині — частина міста), де переховувався Шухевич. В операції брали участь понад 700 солдатів внутрішніх військ.

42-річний Головний командир УПА відмовився здатися. У нерівному бою загинув і сам Шухевич, і майор МГБ Ровенко, що штурмував його укриття. Зв'язкову Шухевича — Галину Дідик — тяжко поранено і заарештовано.

Тіло Шухевича ідентифікували, після чого кремували. За спогадами офіцерів НКВС, прах було вивезено з Західної України, спалено і розвіяно над лівим берегом річки Збруч. Недогорілі останки скинули у воду. У 2003 році на цьому місці встановлено пам'ятний хрест.

Наступником Шухевича на посаді Головного командира УПА став Василь Кук.

12 жовтня 2007 року Президент України Віктор Ющенко посмертно присвоїв Роману Шухевичу звання Героя України. У 2007 році випущено пам'ятну поштову марку до 100-річчя від дня народження, у 2008 — ювілейну монету.

23 жовтня 2001 року Львівський історичний музей перетворив будинок, де загинув Шухевич, на меморіальний музей. У 2000 році знято фільм «Нескорений» (режисер Олесь Янчук), де Шухевича зіграв канадсько-український актор Григорій Гладій.

На честь Шухевича названо вулиці та стадіони в багатьох містах України. У червні 2017 року Київська міськрада перейменувала проспект Генерала Ватутіна на проспект Романа Шухевича. У 2021 році на його честь названо найбільші стадіони Тернополя та Львівщини.

1 січня 2024 рокумузей Шухевича у Львові зруйнований російською ракетою. Мер міста пообіцяв його відбудувати — ворог знову спробував знищити пам'ять про Головного командира, але пам'ять народу сильніша за ракети.

Роман Шухевич — людина, яка пройшла шлях від гімназиста-скаута до Головного командира армії, що шість років протистояла одній із наймогутніших спецслужб світу. Він був інженером, музикантом, спортсменом, бізнесменом — і водночас непохитним борцем за незалежність України. Його біографія переплітається з долями Євгена Коновальця, Степана Бандери, Миколи Лебедя, Ярослава Стецька — разом вони створили найпотужніший визвольний рух в українській історії.

Його остання відмова — відмова здатися 5 березня 1950 року — стала символом непокори, що надихає українців і понад 70 років потому, особливо в умовах повномасштабної війни росії проти України.