УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ

Витоки назви «Українська Повстанська Армія» пов'язані з діяльністю Тараса Дмитровича Бульби-Боровця (справжнє прізвище — Боровець), який 28 червня 1941 року сформував збройне формування під назвою «Поліська Січ» в Олевському районі на Житомирщині. Цей загін виник у перші дні німецько-радянської війни і спочатку вів бої проти відступаючих радянських підрозділів, що залишилися в тилу вермахту. «Поліська Січ» підпорядковувалася уряду Української Народної Республіки в екзилі та мала виразно національно-демократичну орієнтацію, на відміну від радикальнішої ОУН(б).

Восени 1941 року між Бульбою-Боровцем та німецькою окупаційною адміністрацією стався серйозний конфлікт. У листопаді 1941 року Боровець категорично відмовився від участі у масових розстрілах єврейського населення, яких вимагали німці. Ця відмова призвела до напруження стосунків з окупантами, а згодом — до переходу «Поліської Січі» на нелегальне становище. Формування продовжувало діяти на Поліссі, зберігаючи автономність від обох окупаційних режимів.

ОУН(б) прагнула встановити політичний контроль над усіма українськими збройними формуваннями, що діяли на окупованих територіях. Між Бульбою-Боровцем та ОУН(б) тривали складні переговори щодо об'єднання сил, які зрештою завершилися невдачею. 20 липня 1943 року Боровець перейменував свої сили на «Українську Народну Революційну Армію» (УНРА), щоб підкреслити їх окремішність. Водночас ОУН(б) перебрала назву «Українська Повстанська Армія» для своїх значно масштабніших формувань, які вже нараховували тисячі бійців. Саме ці формування ОУН(б) і стали тією УПА, що ввійшла в історію як одна з найбільших партизанських армій Другої світової війни.

Подальша доля Бульби-Боровця склалася трагічно — він був заарештований німцями та утримувався у концтаборі Заксенхаузен. Після війни перебував в еміграції, де продовжував політичну діяльність. Незважаючи на конфлікт між Боровцем та ОУН(б), його «Поліська Січ» залишається важливою передісторією повстанського руху на Волині та Поліссі, яка заклала основи для подальшої масової збройної боротьби в цьому регіоні.

Рішення про створення збройних формувань було ухвалене на II Конференції ОУН(б) у квітні 1942 року, де було затверджено програмну тезу: «створення, розбудова і розвиток українських політичних та майбутніх збройних сил». Ця конференція стала поворотним моментом у стратегії ОУН(б) — від підпільної політичної діяльності до підготовки масового збройного повстання. Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 року— день Покрови Пресвятої Богородиці, традиційне свято козацтва, що символічно пов'язувало повстанську армію з козацькими традиціями українського війська.

Перші бойові загони УПА почали діяти на Волині та Поліссі — регіонах, де українське село потерпало від подвійного гноблення: німецьких реквізицій та радянського партизанського руху. До середини 1942 року на цих територіях діяло близько 600 озброєних «боївок» (груп самооборони), які захищали українські села від грабунків і здійснювали диверсійні акції. Ці боївки стали кадровою основою майбутніх регулярних підрозділів УПА. Озброєння на початковому етапі було переважно трофейним — зібраним на полях боїв 1939–1941 років.

Вирішальним моментом стала III Конференція ОУН(б), що відбулася 17–21 лютого 1943 року. На ній було ухвалено рішення про перехід до відкритої збройної боротьби проти німецьких окупантів. Це рішення означало кардинальну зміну тактики — від розрізнених акцій самооборони до координованих наступальних операцій. Було визначено стратегічні пріоритети: захист українського населення, протидія вивозу робочої сили до Рейху, підрив німецького адміністративного апарату.

20 березня 1943 року було видано наказ про перехід українських поліцаїв, що служили в німецькій допоміжній поліції, до лав УПА разом зі зброєю та амуніцією. Цей наказ мав величезне практичне значення: за різними оцінками, від 4 000 до 5 000 підготовлених бійців, які мали військову виучку та досвід поводження зі зброєю, одночасно покинули поліцейську службу і поповнили ряди повстанців. Разом з ними до УПА потрапила значна кількість стрілецької зброї, боєприпасів та військового спорядження. Масовий перехід поліцаїв різко посилив бойову спроможність армії і дозволив перейти від оборонних дій до масштабних наступальних операцій.

Навесні та влітку 1943 року УПА провела серію успішних бойових операцій на Волині, атакуючи німецькі гарнізони, адміністративні установи та поліцейські пости. Повстанці встановили контроль над значними територіями сільської місцевості, де фактично діяла українська адміністрація. Німецькі окупанти були витіснені до міст та великих населених пунктів, а їхні каральні експедиції в сільську місцевість наштовхувалися на організований спротив.

УПА була організована за територіальним принципом і поділялась на три генеральні воєнні округи, кожен з яких мав власне командування та оперативну автономію:

• УПА-Північ— діяла на Волині та Поліссі. Командувач — Дмитро Клячківський («Клим Савур»). Це був перший і найбільший округ, де повстанський рух набув масового характеру вже у 1943 році. Тут розгорталися найінтенсивніші бойові дії проти німецьких окупантів.
• УПА-Захід — діяла в Галичині та Карпатах. Цей округ став основним осередком антирадянської боротьби після 1944 року, оскільки гірська місцевість Карпат давала значні тактичні переваги для партизанських дій.
• УПА-Південь— діяла на Поділлі та Буковині. Округ забезпечував зв'язок між північним і західним напрямками та контролював важливі комунікаційні маршрути.

Верховне керівництво здійснював Головний Військовий Штабна чолі з Головним командиром. Начальником штабу був Дмитро Грицай («Перебийніс»), який відповідав за оперативне планування, координацію між округами та матеріально-технічне забезпечення. Штаб розробляв стратегічні плани операцій, координував дії між округами та забезпечував зв'язок із політичним проводом ОУН та УГВР.

Структура підрозділів будувалася за чіткою ієрархією: генеральні військові округи поділялися на групи, ті — на курені (аналог батальйону, 500–700 вояків), які складались із сотень (аналог роти, 45–150 вояків). Сотні, своєю чергою, поділялись на чоти (взводи) та рої (відділення по 8–10 бійців). Базовою одиницею територіальної організації був кущ— об'єднання 3 сіл з 15–45 учасниками, що забезпечували розвідку, постачання, зв'язок та укриття для бойових підрозділів.

Ключовою особливістю організаційної структури УПА була децентралізація командування, яка забезпечувала гнучкий перехід від великих операцій із залученням кількох куренів до дій малими групами по 5–10 бійців. Ця тактична гнучкість була критично важливою в умовах партизанської війни — коли ворог зосереджував сили для облави, великі підрозділи розпадалися на малі групи, які розсіювалися по лісах і селах, а коли тиск послаблювався — знову збиралися для проведення операцій. Децентралізація також забезпечувала стійкість армії: знищення окремого командира чи підрозділу не паралізувало діяльність інших одиниць.

За соціальним складом армія була переважно селянською: близько 60% вояків становили селяни, 20–25% — представники робітничого класу, 15% — інтелігенція (вчителі, студенти, священники, лікарі). Джерела рекрутування були різноманітними: ідейні добровольці з ОУН(б), дезертири з німецької допоміжної поліції (4 000–5 000 осіб після наказу від 20 березня 1943 року), дезертири з Червоної Армії, а також мобілізоване місцеве населення. Примітно, що УПА мала багатонаціональний характер — крім українців, у її лавах служили представники інших національностей, зокрема росіяни, білоруси, узбеки, грузини та інші, переважно колишні військовополонені Червоної Армії, які перейшли на бік повстанців.

Озброєння УПА формувалося переважно з трофейних джерел. Основу стрілецького арсеналу становила зброя, зібрана на полях боїв 1939–1941 років, а також захоплена в боях із німецькими та радянськими підрозділами. Повстанці використовували радянську та німецьку легку піхотну зброю: гвинтівки Мосіна та Маузера, автомати ППШ та MP-40, кулемети Максима та MG-34/42. Важливою складовою озброєння були міномети — 51-мм та 82-мм міномети були широко розподілені між підрозділами і активно використовувалися у бойових операціях.

Артилерійське озброєння було обмеженим, проте існувало: УПА мала на озброєнні 45-мм протитанкові гармати та 76,2-мм дивізійні гармати. На Волині у 1943 році повстанцям вдалося захопити один легкий угорський танк, який деякий час використовувався у бойових діях. За даними радянських джерел, до кінця війни у УПА було захоплено 45 артилерійських гармат та 423 міномети — цифри, що свідчать про значний артилерійський потенціал повстанської армії.

Система військових звань УПА відповідала традиціям українського війська: 7 офіцерських звань (від хорунжого до генерал-хорунжого), 4 підстаршинських звання та 2 стрілецьких звання. Найвищим званням було «генерал-хорунжий» — його мав лише Роман Шухевич. Підготовка кадрів здійснювалася через мережу підпільних вишкільних таборів та старшинських шкіл, де курсанти проходили тактичну, стрілецьку та ідеологічну підготовку.

Головними командирами УПА послідовно були три військові керівники, кожен з яких очолював армію в різні періоди її існування і зіткнувся з різними стратегічними викликами.

Дмитро Клячківський(псевдонім «Клим Савур») — перший командир УПА (травень–листопад 1943 року), одночасно командувач УПА-Північ. Саме під його керівництвом відбулося масове розгортання повстанських формувань на Волині та Поліссі. Клячківський організував перехід поліцаїв до лав УПА, провів серію успішних операцій проти німецьких гарнізонів і заклав основи територіальної організації повстанської армії. Після реорганізації командування в листопаді 1943 року зберіг посаду командувача УПА-Північ. Загинув 12 лютого 1945 року у бою з підрозділами НКВС на Рівненщині. Його загибель стала тяжкою втратою для повстанського руху на Волині, де він користувався великим авторитетом серед місцевого населення і бійців.

Роман Шухевич(псевдонім «Тарас Чупринка») — Головний командир УПА з листопада 1943 року до березня 1950 року, найвідоміший і наймасштабніший керівник повстанської армії. Мав звання генерал-хорунжого — найвище у системі звань УПА. Під його керівництвом армія досягла піку чисельності та бойової ефективності, провела основні операції антинімецького і антирадянського фронтів. Шухевич також очолив Генеральний Секретаріат УГВР, поєднуючи військове та політичне керівництво визвольним рухом. У 2007 році йому посмертно присвоєно звання Героя України. Загинув 5 березня 1950 року в селі Білогорща поблизу Львова під час облави МГБ — відмовившись здатися, він прийняв бій і загинув зі зброєю в руках.

Василь Кук(псевдонім «Лемеш») — останній Головний командир УПА (1950–1954). Йому випало керувати армією в найскладніший період — коли масштаби радянських контрповстанських операцій досягли максимуму, а чисельність УПА неухильно скорочувалася. Кук намагався перебудувати тактику боротьби, перейшовши від великих бойових операцій до діяльності малими підпільними групами. У 1954 році він видав наказ про припинення збройної боротьби, визнавши, що продовження відкритого спротиву призводить лише до невиправданих жертв. Того ж року Кук був захоплений агентами МГБ. На відміну від своїх попередників, він вижив — провів роки в ув'язненні та на засланні, а після звільнення жив у Києві до своєї смерті у 2007 році.

Окремо слід відзначити начальника Головного Військового Штабу Дмитра Грицая(«Перебийніс»), який відігравав ключову роль в оперативному плануванні та координації дій між трьома округами. Грицай розробляв плани великих операцій, забезпечував зв'язок між розрізненими підрозділами та відповідав за матеріально-технічне постачання армії — завдання надзвичайної складності в умовах підпільної боротьби.

Антинімецький фронт був першим напрямком бойових дій УПА і охоплював період з весни 1943 до середини 1944 року. Основні бойові дії розгорталися на Волині, де повстанці атакували німецькі гарнізони, адміністративні установи, поліцейські пости та СС. Тактика УПА на цьому етапі включала засідки на дорогах, напади на невеликі гарнізони, диверсії на комунікаціях, знищення мостів та залізничних ділянок, а також захист українського населення від каральних експедицій.

Статистика бойових дій за літо 1943 року на Волині свідчить про інтенсивність боротьби: у липні–вересні 1943 року відбулося 74 бойових зіткнення. Втрати німецької сторони становили понад 3 000 осіб убитими та пораненими, тоді як УПА втратила 1 237 бійців. Щомісячна динаміка зіткнень: 35 боїв у липні, 24 — у серпні, 15 — у вересні, а в жовтні–листопаді їх кількість знову зросла до 47. Ці цифри свідчать про сталий характер повстанської діяльності, яка не вщухала попри німецькі каральні операції.

Характер антинімецьких операцій УПА привернув увагу навіть самих німців. Генерал Кьострінг у своєму звіті зазначав, що УПА воювала «майже виключно проти німецьких адміністративних органів, поліції та СС», прагнучи до «незалежної України, що не контролюється ні Москвою, ні Німеччиною». Ця характеристика точно відображала стратегічну позицію УПА — боротьба на два фронти за самостійну українську державу без підпорядкування жодному з тоталітарних режимів.

Важливим завданням антинімецького фронту був захист українського населення від конкретних загроз окупаційного режиму. УПА протидіяла примусовому вивозу робочої сили до Німеччини (Ostarbeiter), перехоплюючи конвої з примусовими робітниками та знищуючи документацію реєстрації. Повстанці нападали на пункти збору зерна та худоби, зриваючи продовольчі реквізиції. Вони також захищали села від каральних експедицій, попереджаючи населення та організовуючи евакуацію.

Варто зазначити, що восени 1943 року деякі підрозділи УПА шукали тактичного зближення з німцями перед обличчям наступаючої Червоної Армії, попри наказ від 25 листопада 1943 року, який забороняв будь-які контакти з окупантами. Ця суперечність відображала складну стратегічну дилему повстанського руху: одночасна війна на два фронти вимагала тактичної гнучкості, яка інколи межувала з компромісами.

Після приходу Червоної Армії на західноукраїнські землі у 1944 році УПА перейшла до тривалої партизанської війни проти радянської окупації. Цей етап боротьби виявився значно тривалішим і кровопролітнішим, ніж антинімецький, і тривав до середини 1950-х років. Тактика повстанців включала диверсії на залізницях, напади на райцентри та сільради, протидію примусовій мобілізації до Червоної Армії, ліквідацію радянських функціонерів та агентів НКВС-МГБ.

Радянська влада розгорнула безпрецедентні за масштабом контрповстанські операції. НКВС-МГБ застосовували тактику блокад і прочісування лісів із залученням десятків тисяч військовослужбовців, засилали агентуру в підпілля, створювали лжеповстанські загони для дискредитації УПА, проводили масові депортації населення з районів, де діяли повстанці. Були створені спеціальні «знищувальні батальйони» (істрєбітєльниє батальйони) з місцевого населення для боротьби з підпіллям.

Масштаби радянських репресій вражають: за даними дослідників, у ході антиповстанських операцій було вбито 153 000 осіб, заарештовано 134 000 та депортовано 203 000 членів УПА, їхніх родичів та прихильників. Ці цифри свідчать про тотальний характер радянської відповіді на повстанський рух — репресії спрямовувалися не лише проти бійців, а й проти цивільного населення, яке підтримувало або могло підтримувати повстанців. Масові депортації до Сибіру та Казахстану мали на меті позбавити УПА соціальної бази.

Попри величезний тиск, УПА чинила ефективний спротив протягом багатьох років. Повстанці успішно запобігали примусовим депортаціям із Західної Галичини аж до 1947 року. Підпільна мережа продовжувала функціонувати навіть в умовах тотальної облоги: діяли підпільні шпиталі, де лікували поранених бійців, функціонувала підпільна друкарня, що випускала газети й листівки, працювала розвідувальна мережа, яка забезпечувала інформацією про пересування ворога. Повстанці атакували міста — зокрема, здійснювали напади на районні центри, звільняючи ув'язнених та знищуючи документацію про депортації.

З роками інтенсивність бойових дій поступово зменшувалася внаслідок важких втрат і виснаження людських та матеріальних ресурсів. До початку 1950-х років великі бойові підрозділи фактично припинили існування, поступившись місцем малим підпільним групам по 3–5 осіб. Проте навіть у цей період окремі групи продовжували диверсійну та розвідувальну діяльність, демонструючи виняткову стійкість повстанського руху.

Однією з найяскравіших сторінок військової історії УПА були рейди — масштабні маршові операції, під час яких повстанські загони долали сотні кілометрів, перетинаючи кордони та ведучи бої в глибокому тилу ворога. Карпатський рейд став одним із найамбітніших — загони УПА перетнули Карпатський хребет, пройшли через територію Словаччини та Чехословаччини, демонструючи мобільність і бойову спроможність повстанської армії далеко за межами основних районів її дислокації.

Закордонні операції мали як військове, так і пропагандистське значення. Рейди через Польщу, Чехословаччину та Румунію поширювали інформацію про український визвольний рух серед населення сусідніх країн, встановлювали контакти з антикомуністичним підпіллям інших народів та демонстрували західним спостерігачам масштаб збройного спротиву радянській окупації в Україні. Деякі рейдові загони досягали Західної Німеччини та Австрії, де передавали інформацію представникам еміграційних організацій.

Особливо драматичним епізодом стала операція «Вісла» (квітень–липень 1947 року), проведена польською владою за підтримки радянських та чехословацьких військ. У ході цієї операції було примусово переселено близько 140 000 українців із південно-східної Польщі (Закерзоння) на понімецькі землі на заході та півночі Польщі. Метою операції було позбавлення УПА соціальної бази на польських теренах — без підтримки місцевого українського населення партизанська боротьба ставала неможливою. Операція «Вісла» фактично ліквідувала повстанський рух на території Польщі.

Останнє задокументоване збройне зіткнення за участю колишніх вояків УПА відбулося у жовтні 1956 року, під час Угорської революції. Це була остання військова акція повстанського руху — через чотирнадцять років після створення армії та через два роки після офіційного припинення збройної боротьби.

Українська Головна Визвольна Рада (УГВР)була створена 11–15 липня 1944 року на таємній нараді між селами Спрунею та Недільною (тепер — Львівська область). Це був надпартійний координаційний орган, покликаний об'єднати всі сили українського визвольного руху під єдиним політичним керівництвом. Головою УГВР було обрано Кирила Осьмака — відомого громадського діяча, який не належав до ОУН, що підкреслювало надпартійний характер нової організації.

Роман Шухевич очолив Генеральний Секретаріат УГВР — фактичний виконавчий орган, що поєднував військове та цивільне керівництво. УГВР проголосила себе «верховним органом українського народу в революційно-визвольній боротьбі» і прийняла програмну платформу, яка протиставляла себе як московсько-більшовицькому, так і нацистському імперіалізму. Платформа УГВР декларувала боротьбу за самостійну Українську державу з демократичним устроєм, гарантіями прав людини та рівністю всіх громадян незалежно від національності.

УГВР розгорнула значну видавничу діяльність — видавався «Вісник УГВР» та інші друковані матеріали, які поширювалися серед населення та бійців УПА. У 1946 році УГВР організувала бойкот виборів до Верховної Ради СРСР на західноукраїнських землях, що стало однією з небагатьох відкритих акцій громадянської непокори радянській владі.

З кінця 1944 року УГВР мала емігрантське представництво — Закордонне представництво УГВР, яке діяло в Західній Європі та встановлювало контакти з урядами демократичних країн. З 1951 року штаб-квартира Закордонного представництва розташовувалася в Мюнхені. Представники УГВР інформували західну громадськість про збройний спротив в Україні, публікували матеріали про радянські репресії та відстоювали право українського народу на самовизначення на міжнародних форумах.

Діяльність УПА далеко виходила за межі суто бойових операцій. Повстанська армія створила розгалужену систему підпільних інституцій, яка забезпечувала функціонування руху в умовах ворожого оточення. Підпільне видавництво було однією з найважливіших ланок: друкарні випускали газети, журнали, листівки, навчальні матеріали та книги. Серед найвідоміших видань — газети «До зброї», «Повстанець» та «Ідея і чин». Друкарні постійно змінювали місцерозташування, аби уникнути виявлення, і працювали в підземних бункерах-криївках.

Медична служба УПА діяла в надзвичайно складних умовах. Підпільні шпиталі розгорталися в лісових криївках, підвалах та схованках, де лікарі та санітари надавали допомогу пораненим бійцям. Медичний персонал комплектувався з професійних лікарів та медсестер, які свідомо пішли в підпілля, а також з тих, хто пройшов прискорені медичні курси. Медикаменти та хірургічні інструменти добувалися в аптеках, лікарнях та через підпільну мережу постачання.

Розвідувальна мережа УПА охоплювала широкий спектр діяльності: від спостереження за пересуваннями ворожих підрозділів до проникнення агентів у радянські установи. Розвідка забезпечувала командування оперативною інформацією про плановані облави, дислокацію ворожих частин та переміщення агентури МГБ. Контррозвідувальна служба (Служба Безпеки ОУН) виявляла та нейтралізувала ворожих агентів, що проникали в підпілля.

Капеланська служба забезпечувала духовну підтримку вояків та населення. Священники різних конфесій (переважно греко-католицькі та православні) служили капеланами в підрозділах УПА, проводили богослужіння, сповідали, хоронили загиблих. Фінансова система підпілля базувалася на добровільних внесках населення, «податках» на підтримку визвольного руху та конфіскації радянського майна.

УПА мала також власну систему нагород для відзначення бойових заслуг та самовідданої служби. Найвищою нагородою був Золотий Хрест Бойової Заслуги, який вручався за виняткову хоробрість у бою. Існували також Золотий Хрест Заслуги — за видатну організаційну та службову діяльність, таМедаль «За боротьбу в особливо тяжких умовах» — нагорода, що відзначала стійкість та витримку в найскладніших обставинах підпільної боротьби.

УПА використовувала національну (державну) символіку — синьо-жовтий прапор та Тризуб Володимира Великого. Ці символи підкреслювали загальнонаціональний, а не партійний характер повстанської армії — УПА позиціонувала себе як збройні сили всього українського народу, а не лише однієї політичної організації. Синьо-жовтий прапор використовувався як офіційний символ на урочистих подіях, під час присяги та на командних пунктах.

Червоно-чорний прапор, широко відомий як «прапор ОУН-УПА», офіційно був прийнятий ОУН(б) у 1941 році як революційний прапор. Червоний колір символізує кров борців за свободу, чорний — українську землю, за яку ведеться боротьба. Цей прапор використовувався поряд з національним синьо-жовтим і став одним із найвпізнаваніших символів українського визвольного руху XX століття. Згодом червоно-чорний прапор набув значно ширшого символічного значення, ніж лише партійний символ ОУН(б).

На II Великому Зборі ОУН(б) у квітні 1941 року було ухвалено важливе рішення щодо символіки: відмовитися від тризуба з мечем (партійного символу ОУН) і вживати лише загальнонаціональний Тризуб Володимира Великого. Це рішення було свідомим кроком на шляху від вузькопартійної до загальнонаціональної ідентичності — повстанська армія мала представляти всіх українців, незалежно від їхніх політичних переконань.

Кожен підрозділ УПА мав власні знаки розрізнення, а командири використовували систему знаків відмінності на однострої (формі). Повстанці носили козацькі шапки з тризубом, нарукавні знаки з національною символікою та кокарди із синьо-жовтими стрічками. Ця увага до символіки мала важливе психологічне значення — вона підкреслювала організований, армійський характер формувань УПА та зміцнювала бойовий дух вояків.

Після видання Василем Куком наказу про припинення збройної боротьби у 1954 році організоване повстанське збройне формування фактично припинило існування. Проте окремі невеликі групи та поодинокі бійці продовжували переховуватися в лісових криївках (підземних сховищах) і час від часу вступали в збройні зіткнення з радянськими силовиками. Ці останні повстанці жили в умовах повної ізоляції, без зв'язку з командуванням, без постачання, покладаючись лише на підтримку окремих родин у навколишніх селах.

Радянські контрповстанські операції в Західній Україні були безпрецедентними за масштабом і жорстокістю. Окрім прямих бойових дій, НКВС-МГБ систематично знищували соціальну базу підпілля через масові депортації родин повстанців, конфіскацію майна, колективну відповідальність сіл за допомогу УПА. Спеціальні агентурні групи, зокрема так звані «спецбоївки», діяли під виглядом загонів УПА, дискредитуючи повстанський рух злочинами проти цивільного населення.

Останнє задокументоване збройне зіткнення за участю колишніх вояків УПА відбулося у жовтні 1956 року під час Угорської революції. Декілька колишніх повстанців, які переховувалися в Карпатах, спробували скористатися антикомуністичним повстанням в Угорщині для відновлення збройної боротьби. Ця спроба виявилася безуспішною — угорська революція була придушена радянськими танками, а останні повстанці загинули або були захоплені. Це була остання сторінка збройної боротьби УПА — руху, який тривав чотирнадцять років і коштував сотень тисяч людських життів.

9 квітня 2015 рокуВерховна Рада України ухвалила закон «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті», яким визнала вояків ОУН та УПА борцями за незалежність України. Цей закон став результатом багаторічної суспільної дискусії та політичних дебатів і формально закріпив статус учасників визвольного руху на законодавчому рівні.

6 грудня 2018 року Верховна Рада прийняла рішення про надання ветеранам ОУН-УПА статусу учасників бойових дій з відповідними соціальними пільгами — медичним забезпеченням, пенсійними виплатами та іншими формами державної підтримки. У березні 2019 року вцілілі вояки УПА — на той час глибокі старці — нарешті отримали офіційний ветеранський статус від української держави, за незалежність якої вони боролися понад 70 років тому.

14 жовтня — день створення УПА та свято Покрови Пресвятої Богородиці — з 2014 року відзначається в Україні як День захисників і захисниць України. Ця дата стала загальнонаціональним святом, яке об'єднує традиції козацького війська, повстанського руху XX століття та сучасних Збройних Сил України. Вибір саме цієї дати підкреслює спадкоємність українських військових традицій від козацтва через УПА до сучасної армії.

Спадщина УПА залишається предметом дискусій як в Україні, так і за її межами. В Україні переважає позитивне ставлення до повстанського руху — УПА розглядається як символ боротьби за незалежність проти тоталітарних режимів. Водночас деякі епізоди діяльності УПА, зокрема Волинська трагедія 1943 року, залишаються болючими темами в українсько-польських відносинах. Обидві країни ведуть діалог щодо примирення та спільного вшанування жертв, хоча цей процес є складним і тривалим.

Пам'ять про УПА зберігається через численні меморіали, музеї, наукові дослідження та культурні ініціативи. У багатьох містах і селах Західної України встановлено пам'ятники вояків-повстанцям, а їхні імена присвоєно вулицям, площам та навчальним закладам. Історія УПА стала невід'ємною частиною національної пам'яті та ідентичності сучасної України, особливо в контексті російсько-української війни, що почалася у 2014 році і актуалізувала теми збройного спротиву та боротьби за незалежність.