Хорунжий — молодше офіцерське (старшинське) звання в Українській Повстанській Армії, що відповідало першому ступеню командного складу. Запроваджене наказом командувача УПА Дмитра Клячківського (Клима Савура) від 27 серпня 1943 року, звання хорунжого стало наріжним каменем системи рангів, яка свідомо спиралася на українську військову традицію — козацьку та визвольних змагань 1917–1921 років. У цій системі хорунжий посідав перший щабель серед молодших старшин, між підхорунжим (останнім підстаршинським рангом) та поручником.
Вибір саме козацько-повстанської термінології для системи звань мав глибоке символічне значення. Командування УПА свідомо відмежувалося як від радянської, так і від німецької рангових систем, підкреслюючи національний характер визвольної боротьби та спадкоємність від попередніх українських збройних формувань. Хорунжий УПА був не просто військовим командиром — він був носієм традиції, що сягала козацьких часів і проходила через армію Української Народної Республіки.
Визначення
Хорунжий в Українській Повстанській Армії — це перше офіцерське (старшинське) звання, що відповідало рангу лейтенанта у більшості сучасних армій або коду OF-1 за класифікацією НАТО. У внутрішній документації УПА старшинські звання вважалися найважливішою категорією, оскільки саме старшини (офіцери) становили командний кістяк армії, що діяла в екстремальних умовах партизанської війни. Хорунжий був першим щаблем у цій командній вертикалі — першою ланкою між рядовим складом та вищим керівництвом.
У ієрархії УПА хорунжий належав до категорії молодших старшин, яка включала три звання: хорунжий, поручник та сотник. Ці звання відповідали ланці тактичного командування — від взводу (чоти) до сотні. Нижче за хорунжого стояв підхорунжий, який формально ще належав до підстаршинського складу, але фактично виконував перехідну роль між рядовими бійцями та офіцерами. Присвоєння звання хорунжого означало якісний перехід — від виконавця до командира, від підлеглого до людини, що приймає самостійні рішення на полі бою.
Звання хорунжого в УПА мало пряму спадкоємність від аналогічного звання в армії Української Народної Республіки (1917–1921), де воно також було молодшим офіцерським рангом. Командування УПА свідомо відновило цю традицію, щоб підкреслити безперервність українського визвольного руху. Як і в армії УНР, хорунжий УПА відповідав підпоручику (лейтенанту) в арміях інших країн, але українська назва несла в собі додаткове смислове навантаження — вона відсилала до козацької доби, коли хорунжий був носієм хоругви, символу честі та єдності війська.
Важливо зазначити, що система звань УПА була не просто механічним копіюванням козацької чи армійської моделі. Вона була адаптована до специфіки партизанської війни, де формальне звання часто мало менше значення, ніж реальний бойовий досвід та авторитет серед бійців. Хорунжий УПА мав бути не лише формальним командиром, а й лідером, здатним вести людей за собою в умовах постійного ворожого оточення, нестачі зброї та боєприпасів, відсутності тилового забезпечення та безперервної загрози зради.
Створення УПА та потреба у системі звань
Українська Повстанська Армія була створена 14 жовтня 1942 року на Волині. Початковий етап її формування характеризувався стихійністю та децентралізацією — окремі повстанські загони діяли напівавтономно, координуючи свої дії через мережу ОУН. Перші командири отримували лише функційні позначення: ройовий (командир роя — найменшого підрозділу), чотовий (командир чоти — аналогу взводу), сотенний (командир сотні) тощо. Ці назви вказували на посаду, а не на військове звання у класичному розумінні.
Навесні 1943 року відбувся різкий стрибок чисельності УПА. На Волині та Поліссі тисячі селян, колишніх поліцейських, дезертирів з німецьких допоміжних формувань та просто патріотично налаштованої молоді вступали до лав повстанської армії. За кілька місяців чисельність УПА зросла від кількох сотень до десятків тисяч бійців. Це стрімке зростання поставило перед командуванням гостру проблему: без формалізованої системи звань було неможливо ефективно керувати такою великою збройною силою, забезпечити субординацію та чітку командну вертикаль.
Функційні позначення, що використовувалися раніше, вже не відповідали потребам армії, яка проводила масштабні бойові операції. Ройовий командир, який очолював групу з 10–12 бійців, і ройовий, який керував ротацією в обороні цілого села, мали однакове позначення, хоча їхня відповідальність та повноваження суттєво різнилися. Потрібна була система, яка б чітко визначала місце кожного командира в ієрархії, його права та обов'язки, порядок підпорядкування та правила взаємодії між підрозділами різних рівнів.
Вибір моделі для системи звань був предметом обговорення серед командування. Існувало кілька варіантів: використати радянську систему (знайому більшості бійців), німецьку (союзники по ситуації), польську (знайому населенню Галичини) або створити власну систему на основі української традиції. Командування однозначно обрало останній варіант. Це рішення мало не лише практичне, а й потужне ідеологічне значення: українська армія мала говорити українською військовою мовою, використовуючи терміни, що сягали козацької доби та були відроджені під час визвольних змагань 1917–1921 років.
Важливу роль у формуванні системи звань відіграли колишні вояки армії УНР та їхні нащадки, які перебували в еміграції або у підпіллі на окупованих територіях. Саме вони принесли до УПА знання про рангову систему визвольних змагань, яка, у свою чергу, базувалась на козацькій традиції. Таким чином, звання хорунжого, поручника, сотника та інші перейшли від армії УНР до УПА як елементи безперервної військової традиції українського народу.
Система звань УПА
27 серпня 1943 року наказом командувача УПА Дмитра Клячківського (Клима Савура) було офіційно введено повну систему військових звань. Ця система охоплювала всі рівні від рядового бійця до генерала і була побудована за принципом поєднання козацької традиції з потребами сучасної армії. Звання поділялися на кілька категорій: козаки (рядові), підстаршини та старшини (офіцери), кожна з яких мала чітко визначені ранги та відповідні функції.
Найнижчим званням був козак — рядовий боєць УПА. Ця назва свідомо відсилала до козацької традиції, підкреслюючи, що кожен вояк УПА є продовжувачем козацької справи. Далі йшов старший стрілець — аналог єфрейтора, досвідчений козак, який міг виконувати окремі командні функції. Наступним був вістун — звання, яке не мало прямого аналогу в інших арміях і означало бійця, що виконував функції зв'язкового та розвідника. Підстаршинські звання включали булавного та старшого булавного (назва від «булава» — символ козацької влади), а також десятника та старшого десятника. Підхорунжий завершував підстаршинську ланку і був безпосереднім кандидатом на перше старшинське звання.
Старшинські звання поділялися на три підкатегорії. Молодші старшини: хорунжий, поручник, сотник — це були командири тактичного рівня, які безпосередньо керували підрозділами на полі бою. Булавні старшини: майор, підполковник, полковник — командири оперативного рівня, що очолювали великі з'єднання та відповідали за планування операцій. Нарешті, генеральські звання: генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник — найвищі ранги для командувачів стратегічного рівня.
Повний перелік звань УПА від найнижчого до найвищого виглядав наступним чином: козак (рядовий), старший стрілець, вістун — рядовий склад; булавний, старший булавний, десятник, старший десятник, підхорунжий — підстаршини; хорунжий, поручник, сотник — молодші старшини; майор, підполковник, полковник — булавні старшини; генерал-хорунжий, генерал-поручник, генерал-полковник — генерали. Кожне звання мало чітко визначені умови присвоєння, обов'язки та повноваження, хоча в реальних бойових умовах ці межі часто були розмитими.
Варто зазначити, що деякі звання в системі УПА були унікальними і не мали точних аналогів у жодній іншій армії світу. Наприклад, «вістун» — суто українське військове звання, що походить від слова «вість» (повідомлення, новина) і позначало бійця-зв'язківця. «Булавний» — від козацької «булави», символу влади, — також не мав прямих відповідників. Ці особливості підкреслювали самобутність української військової традиції та свідомий вибір командування УПА на користь національної ідентичності.
Хорунжий у ієрархії УПА
Хорунжий посідав особливе місце в ієрархії УПА як перше старшинське (офіцерське) звання. Це був якісний рубіж між підстаршинським та старшинським складом — перехід від виконавця до командира, від людини, що діє за наказом, до людини, що сама приймає рішення та несе відповідальність за їхні наслідки. Безпосередньо під хорунжим стояв підхорунжий — останній підстаршинський ранг, а над ним — поручник, наступний щабель молодших старшин.
В організаційній структурі УПА хорунжий типово командував чотою (взводом) — підрозділом чисельністю від 25 до 40 бійців. Чота була основною тактичною одиницею УПА, здатною виконувати самостійні бойові завдання: засідки, рейди, розвідувальні операції, охорону баз та контроль території. Хорунжий-чотовий мав самостійно оцінювати обстановку, приймати тактичні рішення та координувати дії своїх бійців без постійного зв'язку з вищим командуванням — адже в умовах підпілля такий зв'язок часто був неможливим.
Крім командування чотою, хорунжий міг виконувати функції заступника сотенного (командира сотні) або штабного офіцера при курінному (командирі куреня — батальйону). У деяких випадках, за нестачі старших командирів, хорунжі тимчасово або постійно командували сотнями — підрозділами чисельністю до 150–200 бійців. Така практика була поширеною в УПА, де бойові втрати серед командного складу були надзвичайно високими, і молодші старшини регулярно мусили брати на себе обов'язки старших.
Повноваження хорунжого в бойовій обстановці були значно ширшими, ніж його формальне місце в ієрархії могло б передбачати. В умовах партизанської війни, коли підрозділи часто діяли автономно, хорунжий-командир мав повну владу над своїм підрозділом: вирішував питання дисципліни, розподілу ресурсів, маршрутів переміщення, вибору місць базування та тактики бою. Він також відповідав за моральний стан бійців — завдання, що було не менш важливим за суто військові обов'язки, адже повстанці воювали в умовах постійного стресу, нестачі харчування та загрози оточення.
Присвоєння звання хорунжого відбувалося за рекомендацією безпосереднього командира та затверджувалося на рівні командування воєнної округи або вищого штабу. Для отримання цього звання кандидат мав відповідати кільком вимогам: пройти відповідну підготовку (у старшинській школі або мати достатній бойовий досвід), продемонструвати лідерські якості, мати бездоганну репутацію та відданість справі визволення. В умовах війни практичний бойовий досвід часто переважав над формальною освітою, і багато хорунжих отримали своє звання за конкретні бойові заслуги.
Знаки розрізнення
Питання знаків розрізнення в УПА було складним і неоднозначним через специфіку підпільної армії. На відміну від регулярних збройних сил, де уніформа та знаки розрізнення є обов'язковими елементами військової дисципліни, в УПА носіння відкритих знаків звань було пов'язане зі значним ризиком. У разі захоплення ворогом старшина з видимими знаками розрізнення автоматично підлягав особливо жорстокому поводженню та негайному розстрілу, тоді як рядовий боєць мав хоч якийсь шанс видати себе за мобілізованого селянина.
Незважаючи на ці ризики, командування УПА розуміло важливість візуальної ідентифікації командирів для підтримання дисципліни та бойового духу. Наказ від 27 серпня 1943 року передбачав систему знаків розрізнення, прив'язану до звань. Для хорунжого були визначені відповідні відзнаки на петлицях та нарукавних нашивках. Проте на практиці ці знаки використовувалися переважно під час внутрішніх заходів — зборів, навчань, урочистих церемоній, — а в бойових умовах та під час переміщень між базами знімалися.
27 січня 1944 року головний командир УПА Роман Шухевич видав окремий наказ, що вводив систему функційних відзнак для командного складу. Ця система була паралельною до знаків розрізнення за званнями і позначала не ранг командира, а його командну посаду. Встановлювалися відзнаки для ройового (командир роя), чотового (командир чоти), сотенного (командир сотні), курінного (командир куреня), командира загону, командира групи та крайового командира. Ця подвійна система дозволяла розрізняти звання (постійна характеристика старшини) та посаду (тимчасове призначення).
На практиці уніформа УПА була вкрай різноманітною. Повстанці носили поєднання цивільного одягу, трофейної німецької, радянської та польської уніформи, а також елементів власного виробництва. У деяких підрозділах існувала відносна одноманітність обмундирування — зокрема, у великих з'єднаннях на Волині та у Карпатах, де вдалося захопити значні запаси ворожої уніформи. Однак спільним елементом ідентифікації зазвичай був тризуб — державний герб України, який носився на кашкеті, пілотці або нарукавній пов'язці.
Система знаків розрізнення УПА еволюціонувала протягом усього періоду існування армії. На ранньому етапі (1942–1943) вона була майже відсутньою. Після наказів 1943–1944 років з'явилися більш-менш стандартизовані відзнаки. У пізній період (1947–1954), коли УПА перейшла до тактики малих груп та глибокого підпілля, відкриті знаки розрізнення практично зникли — звання визначалося лише документами та усним повідомленням. Хорунжий у цей період ідентифікувався передусім за авторитетом серед бійців, а не за зовнішніми відзнаками.
Підготовка хорунжих
Підготовка офіцерських кадрів була одним із найбільших викликів для УПА. На відміну від регулярних армій, які мали розгалужену систему військових навчальних закладів, УПА змушена була готувати командирів в умовах підпілля, постійного ворожого тиску та гострої нестачі ресурсів. Для цього було створено мережу підстаршинських та старшинських шкіл — підпільних навчальних курсів, які діяли у лісових таборах та конспіративних базах.
Старшинські школи УПА готували кандидатів на звання хорунжого та вищі старшинські ранги. Навчальна програма включала тактичну підготовку (дії в обороні та наступі, засідки, рейди, відхід під тиском ворога), вогневу підготовку (поводження з різними типами зброї), топографію, зв'язок, сапернучу справу, медичну підготовку та основи штабної роботи. Окрему увагу приділяли ідеологічній підготовці — вивченню історії України, цілей визвольної боротьби та методів політичної роботи серед населення.
Тривалість навчання у старшинських школах була значно коротшою, ніж у мирний час. Якщо класична підготовка офіцера займає місяці або роки, то в умовах УПА курс міг тривати від кількох тижнів до двох-трьох місяців. Скорочення програми компенсувалося інтенсивністю навчання та акцентом на практичних навичках. Курсанти навчалися у реальних бойових умовах: на тактичних заняттях використовували справжню зброю та боєприпаси, а «навчальні» засідки іноді перетворювалися на справжні бойові сутички з ворожими патрулями.
Значна частина хорунжих УПА отримала своє звання не через формальне навчання, а через бойовий досвід. Рядовий козак, який продемонстрував лідерські якості у бою, міг бути призначений командиром підрозділу та поступово отримати відповідне звання. Такий шлях був особливо характерним для раннього періоду існування УПА (1942–1943), коли старшинських шкіл ще не існувало, а потреба в командирах була гострою. Багато видатних хорунжих та навіть вищих старшин УПА пройшли саме такий шлях — від рядового бійця до офіцера через реальний бойовий досвід.
Окрему категорію становили хорунжі, які мали попередній військовий досвід. Серед них були колишні вояки польської армії (де чимало українців проходили військову службу до 1939 року), колишні військовослужбовці Червоної армії (які дезертирували або потрапили в полон і згодом приєдналися до УПА), а також нащадки вояків армії УНР, які виховувалися у військовій традиції еміграції. Ці люди привносили цінний професійний досвід, який доповнював ідеологічну мотивацію молодих добровольців. Деякі з них мали звання в інших арміях і після відповідної перепідготовки отримували звання в системі УПА.
Хорунжий у бойових діях
Бойова діяльність хорунжих УПА охоплювала весь спектр партизанської війни. Як командири чот та невеликих підрозділів, хорунжі безпосередньо керували засідками на ворожі конвої та патрулі, нальотами на гарнізони, обороною сіл від каральних експедицій, розвідувальними рейдами та диверсійними операціями. Кожна така операція вимагала ретельного планування, знання місцевості, вміння оцінити сили ворога та прийняти правильне рішення в умовах обмеженої інформації та часу.
На ранньому етапі (1943–1944) УПА вела боротьбу на два фронти — проти німецької окупаційної адміністрації та проти радянських партизанів. Хорунжі УПА очолювали підрозділи, які атакували німецькі гарнізони та жандармські пости, звільняли в'язнів із таборів примусової праці, захищали населення від реквізицій та вивезення на примусові роботи до Німеччини. Одночасно вони брали участь у бойових зіткненнях із радянськими партизанськими загонами, що діяли на Волині та Поліссі. Ця двофронтова боротьба вимагала від молодших командирів винятковою гнучкості та тактичної майстерності.
Після відступу німецьких військ та приходу Червоної армії (1944–1945) головним ворогом УПА стали радянські війська та органи безпеки (НКВС/МДБ). Хорунжі очолювали підрозділи, що вели партизанську війну проти значно переважаючого ворога. Тактика включала раптові напади на невеликі радянські гарнізони, засідки на колони НКВС, підрив мостів та ліній зв'язку, знищення радянської адміністративної інфраструктури в селах. Хорунжі також організовували захист населення під час масових депортацій та колективізації, що часто супроводжувалися збройними сутичками з радянськими силами.
Особливо складним завданням для хорунжих було керівництво підрозділами під час великих облавних операцій, які радянська влада регулярно проводила проти УПА. Під час таких операцій тисячі бійців НКВС та регулярної армії оточували лісові масиви, де базувалися повстанці, і поступово стискали кільце. Хорунжий-командир мав вирішувати: прориватися через оточення (ризикуючи великими втратами), ховатися у бункерах та криївках (ризикуючи бути знайденим), чи розпускати підрозділ на малі групи для просочування через ворожі порядки. Кожне з цих рішень вимагало хоробрості, досвіду та холоднокровності.
Хорунжі відзначилися у багатьох визначних операціях УПА. Серед них — бої за контроль над Волинню навесні 1943 року, коли загони УПА фактично очистили від німецьких гарнізонів великі території; оборонні бої у Карпатах 1944–1945 років, коли повстанці утримували гірські перевали та ущелини проти регулярних радянських підрозділів; рейд Мирослава Онишкевича через Карпати; та численні бої в Закерзонні (на території Польщі) у 1945–1947 роках. У кожній із цих операцій хорунжі командували передовими підрозділами, несучи найбільші втрати серед командного складу.
Генерал-хорунжий — найвище звання
В системі звань УПА генерал-хорунжий був найнижчим генеральським званням, але його значення виходило далеко за межі формальної ієрархії. Назва «генерал-хорунжий» поєднувала два елементи: «генерал» — загальноприйнятий термін для вищого командного складу, та «хорунжий» — козацьке звання, що підкреслювало національний характер армії. Ця назва була прямим аналогом бригадного генерала або генерал-майора в інших арміях.
За весь період існування УПА генеральські звання отримали лише двоє людей, і обидва вони мали надзвичайний вплив на хід визвольної боротьби. Роман Шухевич (псевдо «Тарас Чупринка») обіймав посаду головного командира УПА з листопада 1943 року до своєї загибелі 5 березня 1950 року. Він мав звання генерал-хорунжого, що було найвищим фактично присвоєним званням в УПА. Шухевич був не лише головним стратегом та організатором збройного спротиву, а й символом незламності українського визвольного руху.
Другим генералом УПА був Дмитро Грицай (псевдо «Перебийніс»), який обіймав посаду начальника штабу УПА. Грицай був професійним військовим — випускником Військового інституту у Відні та учасником Другої світової війни у складі різних формувань. Його військова освіта та досвід були надзвичайно цінними для УПА, яка гостро потребувала професійних кадрів вищої ланки. Грицай відповідав за оперативне планування, координацію дій різних угруповань УПА та розробку тактичних інструкцій.
Зв'язок між званнями хорунжого та генерал-хорунжого був не лише формальним, а й символічним. Обидва звання мали спільний корінь — «хорунжий», що сягав козацької традиції. Якщо хорунжий був першим щаблем на шляху командира, то генерал-хорунжий — вершиною цього шляху. Молодий боєць, який отримував звання хорунжого, бачив перед собою приклад генерал-хорунжого Шухевича — людини, яка пройшла весь шлях від командира невеликого підрозділу до головнокомандувача цілої армії. Ця символічна вертикаль надихала молодих офіцерів і зміцнювала їхню відданість справі визволення.
Цікаво, що більш високі генеральські звання — генерал-поручник та генерал-полковник — хоча й існували в системі звань УПА, фактично ніколи не присвоювалися. Це пояснюється як невеликою загальною чисельністю армії порівняно з регулярними збройними силами, так і свідомою стриманістю командування, яке вважало недоречним інфляцію генеральських звань в умовах партизанської війни. Звання генерал-хорунжого було достатнім для позначення найвищого командного рівня в армії, що налічувала десятки тисяч бійців.
Функційні відзнаки
Наказ головного командира УПА Романа Шухевича від 27 січня 1944 року запровадив систему функційних відзнак, що стала важливим доповненням до рангової системи. Якщо звання визначало особистий ранг вояка (хорунжий, поручник, сотник тощо), то функційна відзнака позначала його командну посаду — ту конкретну роль, яку він виконував у структурі підрозділу. Ця подвійна система була особливо доцільною в умовах УПА, де одна й та сама людина могла мати, наприклад, звання хорунжого, але тимчасово командувати сотнею через загибель сотенного.
Система функційних відзнак включала позначення для всіх рівнів командування: ройовий (командир роя — відділення, 8–12 бійців), чотовий (командир чоти — взводу, 25–40 бійців), сотенний (командир сотні — роти, 100–200 бійців), курінний (командир куреня — батальйону, 300–500 бійців), командир загону (бригади), командир групи (дивізії) та крайовий командир (командувач воєнної округи). Кожна посада мала свій унікальний набір відзнак, що дозволяв візуально ідентифікувати рівень командира.
Для хорунжого, який типово обіймав посаду чотового, функційна відзнака позначала саме цю посаду. Якщо хорунжий переходив на посаду заступника сотенного або штабного офіцера, його функційна відзнака змінювалася відповідно, хоча звання залишалося тим самим. Ця гнучкість дозволяла чітко розрізняти постійну характеристику вояка (звання, яке він заслужив) та тимчасове призначення (посаду, яку він обіймає в конкретний момент). На практиці це означало, що два хорунжих могли мати різні функційні відзнаки залежно від своїх посад.
Важливо зазначити, що функційні відзнаки мали практичне значення переважно у великих з'єднаннях УПА, де зустрічалися вояки з різних підрозділів і потрібна була швидка візуальна ідентифікація командирів. У малих групах, де всі знали один одного особисто, формальні відзнаки були менш актуальними. У пізній період існування УПА (після 1947 року), коли великі підрозділи розформовувалися на невеликі групи, система функційних відзнак фактично втратила своє значення, поступившись особистому авторитету та усній субординації.
Наказ Шухевича про функційні відзнаки був значним кроком у формалізації УПА як військової організації. Він свідчив про те, що командування прагнуло побудувати повноцінну армію з усіма атрибутами регулярних збройних сил, незважаючи на партизанський характер боротьби. Ця подвійна система (звання + функційна відзнака) була оригінальним рішенням, адаптованим до специфіки підпільної армії, і може вважатися цікавим внеском УПА у військову науку та організацію партизанських формувань.
Відомі хорунжі УПА
Серед тисяч хорунжих, які пройшли через ряди УПА, чимало залишили помітний слід в історії визвольного руху. Багато з них прийшли до повстанської армії молодими людьми — 18–25-річними юнаками та дівчатами, які замість мирного життя обрали шлях збройної боротьби за незалежність України. Їхня молодість поєднувалася з надзвичайною рішучістю та готовністю до самопожертви.
Типовий портрет хорунжого УПА — це молодий чоловік (рідше жінка) віком 20–30 років, вихідець із селянської або міщанської родини, з незакінченою середньою або вищою освітою, який пройшов підготовку у підпільній старшинській школі або отримав бойовий досвід у попередніх військових формуваннях. Багато хорунжих мали досвід навчання у довоєнних польських гімназіях та університетах, що давало їм ширший кругозір та аналітичні здібності. Інші здобували знання виключно на полі бою, компенсуючи відсутність формальної освіти природним лідерством та тактичною інтуїцією.
Особливого значення набувають хорунжі, які загинули у бою, відмовившись здаватися ворогу. Радянські каральні органи неодноразово пропонували повстанцям амністію в обмін на здачу зброї, але переважна більшість хорунжих та інших старшин УПА відхиляли ці пропозиції, вважаючи їх пастками. Ті хорунжі, які потрапляли до полону, як правило, піддавалися жорстоким допитам та розстрілам або засуджувалися до тривалих термінів ув'язнення у таборах ГУЛАГу. Їхня доля свідчить про надзвичайну ціну, яку молоді офіцери УПА платили за свої переконання.
Серед хорунжих УПА були й ті, хто вижив і згодом залишив спогади про свій бойовий шлях. Ці мемуарні тексти — безцінне історичне джерело, що дозволяє зрозуміти повсякденне життя повстанського командира: як він приймав рішення в бою, як піклувався про бійців, як переживав втрати товаришів, як підтримував моральний дух підрозділу в безнадійних, здавалося б, ситуаціях. Ці спогади, написані колишніми хорунжими вже в еміграції або після повернення з радянських таборів, стали важливою частиною українського національного наративу.
Жінки також обіймали командні посади в УПА, хоча це було менш поширеним явищем. Деякі жінки проходили підготовку у старшинських школах і отримували звання хорунжого. Вони командували медичними, зв'язковими та розвідувальними підрозділами, а в окремих випадках — і бойовими групами. Їхня участь у визвольному русі додатково підкреслювала всенародний характер боротьби, у яку були залучені представники всіх верств українського суспільства.
Спадщина
Система звань УПА, включно зі званням хорунжого, залишила глибокий слід в українській військовій традиції. Після здобуття незалежності у 1991 році українська держава почала процес повернення до національної військової термінології, і звання хорунжого стало одним із символів цього повернення. Досвід УПА — армії, яка свідомо обрала українську козацьку традицію для своєї рангової системи — став важливим прецедентом для сучасних реформаторів Збройних Сил України.
У 2016 році в Україні було порушено питання про введення звання хорунжого у Збройних Силах України. Ця ініціатива прямо посилалася на традицію УПА та армії УНР як на історичне підґрунтя для відновлення звання. Пропозиція передбачала використання звання хорунжого як еквіваленту молодшого лейтенанта або підофіцерського рангу — подібно до того, як воно функціонувало в УПА. Ця дискусія стала частиною ширшого процесу деколонізації української армії, що включав відмову від радянської військової спадщини на користь національних традицій.
Вплив системи звань УПА на сучасну українську армію проявляється не лише у формальних назвах, а й у дусі та філософії військового командування. УПА довела, що ефективна армія може існувати навіть без масштабного матеріального забезпечення, якщо її командири — від хорунжого до генерала — мають високу мотивацію, відданість справі та здатність приймати самостійні рішення. Цей урок виявився особливо актуальним під час повномасштабного вторгнення росії у 2022 році, коли українські командири молодшої та середньої ланки продемонстрували саме ті якості, що були характерними для хорунжих УПА: ініціативність, гнучкість та готовність діяти автономно.
Пам'ять про хорунжих УПА живе в назвах вулиць, меморіальних знаках та музейних експозиціях по всій Україні. У Львові, Тернополі, Івано-Франківську та інших містах західної України встановлено пам'ятні знаки вояків УПА, серед яких чимало хорунжих. Щорічні вшанування, що проводяться 14 жовтня (День Створення УПА, який збігається зі святом Покрови Пресвятої Богородиці), включають вшанування пам'яті всіх вояків — від козака до генерала, від рядового бійця до хорунжого-командира, який вів своїх людей у бій за незалежну Україну.
Система звань УПА, побудована на козацькій традиції та адаптована до умов партизанської війни, є унікальним явищем у військовій історії XX століття. Вона демонструє, як глибоко вкорінена національна традиція може слугувати основою для побудови сучасної військової організації навіть у найскладніших умовах. Звання хорунжого — перший офіцерський ранг у цій системі — стало символом переходу від рядового бійця до командира, від виконавця до лідера, від людини, що підкоряється, до людини, що веде за собою. Ця трансформація, що її проходили тисячі молодих українців у лісах Волині, Полісся та Карпат, є одним із найяскравіших прикладів становлення національної військової еліти в умовах визвольної боротьби.