На 80-ту річницю Волинської трагедії польський сейм ухвалив нове державне свято — День пам'яті жертв «геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої». Число жертв — 100 000 — не встановили історики: його затвердили голосуванням політиків. А географію злочину окреслили колоніальним терміном «східні креси».
Але чи можна зрозуміти Волинську трагедію, якщо починати її історію лише з літа 1943 року? У документальному випуску «Історія для дорослих» історик і журналіст Олег Криштопа доводить: щоб чесно говорити про польсько-українську війну 1943–1944 років, доводиться описати те, що було до, після і довкола неї. Переказуємо цю розповідь.
Міф про «східні креси»
«Східні креси» — це двохсотлітній імперський романтичний міф, що народився тоді, коли самі поляки були в неволі: російській, австрійській і прусській. Таланти зі східних теренів колишньої Речі Посполитої — Адам Міцкевич, Юліуш Словацький, Генрик Сенкевич — нагадували землякам, що колись саме тут поляки «панували і були незламним муром Європи» від татар, турків і московитів.
Це було щось на кшталт американської легенди про Дикий Захід: представники «вищої цивілізації» несуть культуру «дикунам», а місцеві народи — литовці, білоруси й українці — лишень тло для справжніх героїв. Цей міф значною мірою не помічав корінних мешканців і став ґрунтом для польського відродження, яке водночас нівелювало прагнення непомічених народів.
Колонізація, пацифікація і концтабори
Начальник відродженої польської держави Юзеф Пілсудський мріяв про федерацію «Міжмор'я». Коли проєкт не вдався, він удовольнився силовим загарбанням Західної України та Білорусі. На вимогу Ліги Націй Варшава зобов'язалася надати меншинам автономію — і обдурила.
У грудні 1920 року ухвалили закон про військову колонізацію східних кресів: польським ветеранам і цивільним осадникам виділяли землі на Волині, пільгові кредити, дозвіл на зброю. Земельні права українців системно порушували. Програмою скористалося близько 300 000 осадників, і спрямовували їх передусім на Волинь — найменш польське воєводство, де українців було 70%, а поляків лише 16%.
Далі — полонізація. За «кресовим» законом 1924 року українська мова збереглася лише в 11% шкіл Волині, хоча нею розмовляло 77% населення; кількість українських бібліотек упала з 2800 до 800. У 1930-х прийшла пацифікація: поліція й регулярне військо оточували села, людей били, кидали за ґрати, нищили українські установи. Радикалізована молодь ішла до Української військової організації та ОУН, які відповіли саботажем і вбивствами виконавців репресій.
Для утримання заарештованих без суду довоєнна Польща застосовувала концтабори — Береза Картузька, Біла Підляська. Тобто вона стала третьою власницею системи концтаборів у Європі після Москви і Берліна.
Дві імперії стравлюють сусідів
Коли Друга Річ Посполита впала 1939 року під ударами обох імперіалізмів, поневолені захотіли помсти — і це явище одразу почали використовувати обидва окупанти. Гауляйтер Еріх Кох формулював завдання прямо: «Хай українець палає бажанням убити поляка і навпаки, а коли при нагоді вони разом уб'ють ще й єврея — це саме те, що нам потрібно».
І поляки, і українці намагалися використати окупантів, щоб здобути зброю та вишкіл, а паралельно готували власні повстання. Криштопа наголошує: світ не чорно-білий, і зрада часто ходить поруч зі звитягою. Всупереч польському міфу про «виняткову жертовність», довоєнна каральна «гранатова поліція» (11–16 тисяч) працювала під нацистами, на Волині діяли польські батальйони поліції (107-й і 202-й), а до пів мільйона поляків мобілізували до вермахту як «фольксдойче».
Холмщина-1942: де насправді почалося
Волинь-1943 розпочалася з Холмщини-1942. Тут польське підпілля було сильнішим — і саме тут відбулися перші удари проти цивільних. Спочатку індивідуальний терор Армії крайової та Батальйонів хлопських проти українських громадських діячів: сільських старост, православних священників, активістів. Лише за даними Українського допомогового комітету, у 1942-му в Грубешівському повіті вбили 258 українців, у Замойському — 123.
У січні 1942-го Батальйони хлопські обстріляли селян за святкування православного Різдва. У серпні того ж року загін Армії крайової оточив село Пасіка біля Грубешева, загнав чоловіків до школи, розстріляв і спалив. За 1942–1943 роки польські формування знищили повністю або частково понад 100 українських сіл.
Повстання й українсько-німецька війна
Українці не мали розкоші «вичікування», яку могли дозволити собі європейський рух опору й Армія крайова: окупанти нищили, грабували і вивозили населення. Тому ОУН перейшла до збройної боротьби. Офіційною датою народження Української повстанської армії стало 14 жовтня 1942 року — на Покрову, у день українського козацтва, як символ спадковості козацьких традицій.
Уже в лютому 1943-го почалася українсько-німецька війна: повстанці штурмували опорні пункти окупантів, тисячі поліцаїв переходили до УПА, і нацисти втратили контроль над цілими регіонами. Виникли партизанські республіки — Колківська, Антонівська; містечко Колки навіть проголосили тимчасовою столицею. Вивезення зерна й робітників до Німеччини впало вп'ятеро. Нацисти кинули на повстанців фронтові частини й авіацію, і республіки впали до листопада 1943-го. Армію очолив генерал-хорунжий Роман Шухевич, найближчий соратник Степана Бандери (детальніше — у нашій статті «Феномен УПА»).
Темна сторона: взаємні етнічні чистки
Коли українська поліція на Волині пішла в ліси, нацисти швидко роздали зброю полякам і спрямували їх проти українських націоналістів. Ситуація Холмщини повторилася дзеркально — тільки в більшому масштабі. Українські повстанці почали терор проти колаборантів і самооборони, який швидко перекинувся на колонії осадників, а далі й на старі польські села.
Наказу Романа Шухевича чи Клима Савура про повне винищення іннонаціонального населення досі не знайдено — навпаки, збереглися відозви із закликом до поляків не допомагати нацистам. Але Клим Савур видавав туманні розпорядження про «витіснення польського елемента», і розпочалася абсолютно недоречна українсько-польська війна з десятками тисяч жертв з обох боків.
Офіційна Варшава називає піком 11 липня 1943 року — генеральний наступ УПА на близько сотні польських колоній. Українські історики з однобічністю не згодні: Український інститут національної пам'яті відлічує початок від 19 квітня 1943-го, коли німецька й польська поліція спалили українське село Красний Сад і знищили всіх 104 його мешканці. Уже в липні 1943-го командування УПА назвало ситуацію «гестапівською провокацією» і закликало обидва народи підтримувати одне одного.
З приходом радянських військ терези хитнулися: польська самооборона пішла у винищувальні батальйони НКВС та Армію людову. Саме на польському боці цього періоду — найбільші акції проти цивільних: Сагринь і Грубешівська різанина (березень 1944-го, до 1240 убитих українців, серед них понад 100 дітей) та Павлокома (1945-й, 366 українців).
Скільки насправді загинуло
Польські публіцисти давали найрізноманітніші цифри — спершу записуючи в загиблі майже всіх довоєнних поляків Волині. Нині в законі закріплено 100–120 тисяч. Але притомні історики — і українські, і польські — документально підтверджують близько 35 000 польських загиблих на Волині у 1943–1944 роках і ще 10–12 тисяч убитих українців. Обидві підпільні армії нищили вороже населення — просто УПА мала більше сил. А на Холмщині, Надсянні й Підляшші за 1943–1947 роки загинуло ще 10–15 тисяч мирних українців; решту депортували під час акції «Вісла».
Примирення — єдиний притомний шлях
З позиції сучасності польсько-українська війна і взаємні етнічні чистки виглядають обопільною кривавою помилкою і злочином: масові вбивства цивільних, хоч би якими були передумови, неприпустимі. Єдине притомне ставлення до цієї сторінки сформулював діяч польської еміграції Єжи Ґедройць: «Пробачаємо і просимо пробачення», бо «без незалежної України немає незалежної Польщі».
Після розпаду СРСР здавалося, що це затямили обидва народи: 1994-го останній головний командир УПА Василь Кук і ветеран 27-ї Волинської дивізії АК потисли руки; 2003-го президенти Кучма і Кваснєвський спільно вшанували жертв; вибачення просив і Петро Порошенко. Символічна й доля капітана АК Мар'яна Голембйовського, який спершу наказував нищити українські села, а потім уклав із УПА союз проти НКВС — і став єдиним польським ветераном, що обстоював ветеранські права вояків УПА.
Та паралельно історію перетворили на політичну зброю. 2023 року польський сейм ухвалив «геноцидний» закон, а 2026-го президент Кароль Навроцький зажадав відібрати в Володимира Зеленського орден Білого орла за вшанування УПА — у відповідь від своїх орденів відмовилися всі живі президенти України. При цьому за розстріли й депортації мільйонів поляків Москвою — «польська операція» НКВС 1937-го (11 191 розстріляний), Катинь — польський парламент геноциду чомусь не бачить.
Поляки — наші історичні вороги й союзники водночас. І питання, чи повернемося ми до спільного майбутнього, чи залишимося в темному минулому, вирішується просто зараз.