Хорунжі армії УНР

Після Лютневої революції 1917 року і падіння російської імперії Центральна Рада розпочала розбудову власних збройних сил. Однією з ключових символічних рішень стало введення козацьких військових звань замість звань російської армії. Декрет закріплював розрив з імперською традицією та підкреслював наступність УНР щодо козацької державності. Ця рішучість у питанні символіки відображала глибше переконання лідерів УНР: армія нової держави мусить черпати свою ідентичність не з чужої традиції, а з власної козацької.

Звання хорунжого стало першим офіцерським ступенем у новій системі. Воно відповідало підпоручнику в російській армії або поручнику у польській — тобто найнижчому офіцерському рангу, що відокремлював командира від рядового складу. Вибір саме цієї козацької назви для початкового офіцерського ступеня був свідомим: хорунжий асоціювався з молодим, бойовим козаком, що щойно вступив на шлях офіцерської служби, — і ця асоціація точно відповідала реальності, адже більшість хорунжих УНР справді були молодими людьми 18–25 років.

Козацька термінологія пронизувала всю ієрархію армії УНР знизу догори: за хорунжим іщли поручник, сотник, отаман, полковник, аж до генерал-хорунжого як нижчого генеральського ступеня і генерал-поручника та генерал-полковника вище. Вся система демонстративно відмовлялась від термінології, успадкованої від «табелю про ранги» Петра І, який сам по собі символізував придушення козацьких прав у XVIII столітті. У цьому сенсі козацькі звання армії УНР були не лише адміністративним рішенням, а й культурно-політичною заявою.

На практиці введення нових звань відбувалось у надзвичайно важких умовах: армія УНР формувалась в умовах розпаду старої армії, нестачі офіцерських кадрів і безперервних бойових дій. Багато хорунжих отримували своє звання після лише кількох місяців прискореної підготовки. Проте ця стислість часу не знижувала серйозності їхньої служби: хорунжі УНР гинули на фронтах так само, як і ветерани з десятиліттями досвіду.

Повна система звань Дієвої армії УНР включала кілька ступенів. Рядовий склад іменувався стрільцем (або вояком), далі йшли унтер-офіцерські ранги — бунчужний, вістун, старший вістун. Офіцерська гілка відкривалась хорунжим і продовжувалась через поручника, сотника, отамана куреня (командира батальйону), полковника. Генеральські ранги: генерал-хорунжий, генерал-поручник і генерал-полковник. Ця система охоплювала весь спектр від рядового до найвищого командного складу, зберігаючи козацьку термінологію на кожному рівні.

Порівняно з іншими арміями тієї доби система УНР виглядала самобутньо, хоча функціонально відповідала загальноприйнятим військовим принципам. Польська армія оперувала звичними поручниками і генерал-бригадирами; французька зберігала свою особливу структуру з капітанами і бригадирами. Армія УНР же свідомо обирала термінологію, що апелювала до власної традиції, а не до будь-якого іноземного зразка — ні французького, ні польського, ні тим більше російського.

Особливістю системи була відносна простота переходу між ступенями в умовах бойових дій: успішні командири могли швидко отримати підвищення без тривалих бюрократичних процедур. Це породило покоління молодих офіцерів-хорунжих, які за кілька місяців піднімались до сотника чи навіть отамана, маючи за плечима кілька важливих боїв замість академічного курсу. Така система відбору за бойовими заслугами нерідко давала армії командирів практичніших і відважніших, ніж могли б виплекати мирні академії.

Система звань зберігалась навіть після поразки УНР і інтернування армії у польських таборах. Офіцерські організації ветеранів визнавали звання, видані в роки воєнних дій, і продовжували структуровану ієрархію в умовах табірного побуту. Для людей, позбавлених держави і землі, збереження офіційних звань було одним із засобів підтримки ідентичності та самоповаги.

Головним закладом підготовки офіцерів для армії УНР стала Київська юнацька школа, заснована 1918 року. Вона готувала майбутніх хорунжих у прискореному режимі: стандартний офіцерський курс, що в мирний час тривав два-три роки, стискувався до кількох місяців. Навчальний план охоплював тактику, топографію, стрільбу, кавалерійську підготовку та основи командування підрозділом. Викладачами нерідко ставали офіцери з досвідом Першої світової, що перейшли на бік УНР.

Крім Київської школи, підготовку офіцерів здійснювали й інші інституції: Кам'янець-Подільська юнацька школа, офіцерські курси при окремих дивізіях, а також спільні польсько-українські навчальні центри в роки союзу з Польщею 1920 року. Загалом армія УНР підготувала сотні офіцерів із козацькими іменами звань, хоча точна кількість залишається дискусійною в історіографії через неповноту збережених архівних матеріалів.

Соціальний склад випускників юнацьких шкіл був різноманітним: тут зустрічались сини козацьких родин із Полтавщини і Чернігівщини, міська молодь із Києва та Харкова, галицькі студенти, що приєднались до армії УНР після злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. Ця різноманітність надавала офіцерському корпусу УНР загальноукраїнського характеру. Молоді хорунжі несли в собі досвід різних регіонів і середовищ, що збагачувало армійську культуру і підтверджувало загальнонаціональний характер боротьби за незалежність.

Перші хорунжі армії УНР отримували своє звання в умовах, коли держава ще тільки формувалась. Деякі з них встигли пройти кілька воєнних кампаній — проти більшовиків, Денікіна, поляків у 1918–1919 роках, — перш ніж скінчили навчальний курс. Бойовий досвід нерідко замінював академічну підготовку, творячи покоління практиків-командирів, загартованих у вогні реальної війни, де помилки коштували не балів у журналі оцінок, а людських життів.

Михайло Маркіянович Безручко (1883–1944) — найвидатніший представник вищого офіцерського корпусу армії УНР, генерал-хорунжий і командир 6-ї Стрілецької дивізії. Народився він на Поділлі, здобув офіцерську освіту ще в часи російської імперії, служив у Першій світовій війні та дослужився до звання підполковника. Перехід на бік УНР був для нього усвідомленим вибором — вибором на користь незалежної України в момент, коли цей вибір вимагав відмовитись від кар’єрних перспектив у великій державі заради невизначеного майбутнього малої, але рідної.

Безручко прийшов до армії УНР у 1918 році і швидко зарекомендував себе як здібний організатор і тактик. Під його командуванням 6-та Стрілецька дивізія стала однією з найбоєздатніших частин Дієвої армії. В умовах хронічної нестачі озброєння, боєприпасів, медикаментів і особового складу він зумів підтримувати дисципліну та бойовий дух своїх людей — завдання, яке вимагало не лише командирського авторитету, а й справжньої людської харизми та вміння розмовляти з підлеглими на рівні.

Через кілька кампаній і перемін на різних фронтах Безручко здобув репутацію командира, якому можна довіряти найскладніші завдання. Його дивізія пройшла крізь відступи і контрнаступи, крізь холеру і тиф, крізь браки патронів і продовольства — і щоразу зберігала боєздатність. Саме цей послужний список визначив вибір командування: коли влітку 1920 року постало питання, кому захищати Замостя, вибір упав на Безручка.

Після успішної оборони Замостя Безручко здобув повагу не лише в армії УНР, а й серед польського командування. Польська держава нагородила його найвищими військовими відзнаками, включно з хрестом «Virtuti Militari», визнаючи вирішальний внесок дивізії УНР у стримування більшовицького наступу. В еміграції Безручко продовжував служити справі відновлення України, підтримуючи офіцерські організації ветеранів до своєї смерті у 1944 році.

Серпень 1920 року став кульмінаційним місяцем польсько-більшовицької війни. 1-ша Кінна армія Семена Будьонного прорвала польський фронт і рухалась на захід, загрожуючи оточити польські сили та відрізати їх від постачання. Замостя — давнє укріплене місто на Люблінщині — перетворилось на ключовий вузол, від утримання якого залежала доля усієї кампанії на цьому напрямку фронту.

6-та Стрілецька дивізія УНР під командуванням Безручка зайняла оборону Замостя 28 серпня 1920 року. Гарнізон міста складався переважно з вояків-українців, підсилених невеликими польськими підрозділами та місцевим ополченням. Проти них стояли кавалерійські корпуси Будьонного — добре озброєні, досвідчені й загартовані у боях громадянської війни в росії. Чисельна й вогнева перевага була на боці противника.

Облога тривала двадцять два дні. Більшовицька кіннота неодноразово намагалась штурмувати укріплення, але наштовхувалась на організований оборонний вогонь і завзятий опір захисників. Безручко вміло використовував наявні ресурси: організовував рейди на ворожі комунікації, здійснював нічні вилазки, ефективно використовував артилерію проти скупчень кінноти на відкритій місцевості. Місто трималось, попри постійний тиск і нестачу підкріплень.

Успішна оборона Замостя мала стратегічне значення: вона зупинила просування Будьонного на захід і дозволила польсько-українським силам перегрупуватись. Паралельно під Варшавою відбувалось «Диво на Віслі» — блискавична контратака польської армії під командуванням Пілсудського, що відкинула більшовицькі сили на схід. Замостя і Варшава разом поклали край більшовицьким планам «світової революції» через Польщу на Захід Європи.

В польській і українській пам'яті оборона Замостя посідає визначне місце. Для Польщі це підтвердження союзницької вірності армії УНР у критичний момент — факт, що набуває особливого значення в контексті польсько-українських відносин. Для України — свідчення того, що навіть у трагічних обставинах втрати власної держави українські вояки продовжували битись за цінності свободи, демонструючи бойовий дух, гідний найкращих козацьких традицій.

Зимовий похід (листопад 1919 — травень 1920) — одна з найвидатніших сторінок в історії армії УНР. Коли Дієва армія опинилась у пастці «трикутника смерті» між більшовицькими, денікінськими та польськими фронтами, і тиф косив сотні вояків щодня, командування на чолі з генерал-хорунжим Михайлом Омеляновичем-Павленком вирішилось на відчайдушний крок: рейд у глибокий тил ворога без постійної бази постачання і без надії на швидкий союзницький порятунок.

Офіцери-хорунжі відігравали ключову роль на рівні взводів і рот під час цього рейду. Саме вони забезпечували безпосереднє командування на полі бою, підтримували дисципліну в умовах виснаження та морозів, організовували нічні марші по заметеним дорогам. Їхній вік — здебільшого 20–25 років — робив їх здатними витримувати надлюдські фізичні навантаження, які подорож по зимових степах України накладала на кожного вояка.

Серед відомих учасників Зимового походу, що мали звання хорунжого або відразу після походу його отримали, — чимало майбутніх офіцерів еміграційної армії, а деякі й вояків ОУН та УПА у наступному поколінні. Похід став бойовою школою, де виходці з юнацьких шкіл отримували справжній командирський досвід, неможливий в жодній академії: досвід виживання, прийняття рішень в умовах критичної невизначеності і підтримки бойового духу людей, які мали всі підстави для відчаю.

Зимовий похід завершився у травні 1920 року виходом рейдових груп до польського фронту. Попри виснаження, армія зберегла боєздатність і одразу була включена в польсько-більшовицьку кампанію. Офіцери, що пройшли Зимовий похід, здобули репутацію загартованих ветеранів і посіли ключові посади у наступних операціях. Для молодих хорунжих цей похід став формуючим досвідом — тим, що визначив їхній характер і бачення обов'язку на все подальше довге еміграційне життя.

Після поразки 1921 року залишки Дієвої армії УНР інтерновано в польських таборах. Головними місцями зосередження стали Тарнів, Ченстохова та Стшалків. У цих таборах зібрались тисячі вояків і офіцерів, серед яких сотні хорунжих — молодих людей, що вже встигли повоювати на кількох фронтах і тепер опинились у невизначеному становищі між полоном і біженством, між минулим, яке щойно скінчилось, і майбутнім, яке ще треба було побудувати з нічого.

У таборах офіцери зберігали свою ієрархію і звання. Проводились навчання, видавались таборові газети і журнали, функціонували гуртки самоосвіти та театральні трупи. Для молодих хорунжих табори стали своєрідним університетом: тут вони вчились не лише військового ремесла, а й права, публічного управління, культури — всього, що могло стати у пригоді в майбутній відновленій Україні, у яку більшість твердо вірила, не допускаючи думки, що еміграція може виявитись постійною.

З часом емігранти розпорошились по різних країнах Європи: Чехословаччина, Франція, Німеччина, Бельгія, а згодом — США, Канада, Аргентина. Офіцерські організації — Спілка вояків армії УНР, Братство колишніх вояків та інші — підтримували зв'язки між ветеранами і зберігали реєстри звань. Хорунжий, що в 1920-ті роки оселився у Празі або Парижі, до кінця свого тривалого еміграційного життя ідентифікував себе за своїм козацьким рангом — він лишався частиною його особистості попри всі зміни обставин і часу.

Еміграційний уряд УНР, що функціонував спочатку у Варшаві, а після Другої світової війни переїхав на Захід, продовжував офіційно визнавати звання своїх офіцерів. Останній президент УНР в екзилі Микола Плав'юк урочисто передав повноваження першому президенту незалежної України Леоніду Кравчуку 1992 року — символічний акт, що закрив столітній цикл від проголошення УНР до відновлення незалежності. Традиція хорунжих армії УНР у цьому акті знайшла своє символічне завершення і водночас нове відкриття.

Після проголошення незалежності України в 1991 році перед новою державою постало питання військової традиції. Збройні Сили України успадкували переважно радянські звання та структури, проте поступово відновлювали власну символіку. Козацька термінологія повернулась спочатку у неформальний культурний обіг, а потім і в офіційні статути силових структур. Це повернення відбувалось не стрімко і не без суперечок, але воно відбулось — і стало свідченням глибинної потреби суспільства в автентичній власній традиції.

Звання хорунжого сьогодні входить до системи спеціальних звань ЗСУ і деяких інших силових структур. Хоча сучасний хорунжий ЗСУ і хорунжий армії УНР 1919 року займають різні місця в ієрархії (перший — унтер-офіцер вищого рівня, другий — молодший офіцер), символічний зв'язок між ними безсумнівний: обидва черпають свою назву з козацької традиції, де хорунжий — той, хто несе хоругву і відповідає за честь свого підрозділу.

Постать Михайла Безручка поступово повертається в суспільну пам'ять. Документальні фільми, публікації, вулиці, що отримують його ім'я, — усе це відновлює його образ як генерала, що зупинив більшовицький наступ на Замості. У Польщі він відомий як герой спільної польсько-української боротьби; в Україні — як взірець офіцерського духу і вірності обов'язку навіть у безнадійних обставинах повної поразки держави.

Традиція хорунжих УНР — це також традиція людей, що програли, але не зрадили. Сотні офіцерів-хорунжих провели десятиліття в еміграції, зберігаючи мову, культуру та пам'ять про Україну, яку вони захищали зі зброєю в руках. Їхня вірність і сьогодні надихає тих, хто служить у Збройних Силах України — в умовах нової збройної боротьби за незалежність, що розгорнулась через сто літ після тих перших козацьких хорунжих 1917 року.

Армія УНР воювала відразу на кількох фронтах у різних частинах України, і хорунжі опинялись у різних бойових контекстах залежно від свого призначення. На Правобережній Україні вони відбивали наступ більшовицьких частин Червоної армії, що прагнули встановити радянську владу в Києві і на Поділлі. На Лівобережжі — протистояли Добровольчій армії Денікіна, яка сприймала УНР як сепаратистів і відмовлялась визнавати її суверенітет. Одночасно тривали бойові дії проти польських сил на Волині і Галичині у 1918–1919 роках.

Ця багатофронтова реальність породжувала у молодих хорунжих особливий досвід: вони не мали визначеного «головного ворога», а боролись проти кількох добре озброєних противників із різними ідеологіями і цілями. Така ситуація вимагала від командирів на будь-якому рівні, включно з хорунжим на чолі взводу, постійної тактичної гнучкості та психологічної стійкості. Перемогти на одному фронті означало нерідко отримати нового ворога на іншому.

Особливою главою в бойовій біографії офіцерів-хорунжих були операції проти загонів отаманів — напівавтономних командирів, що формально належали до армії УНР, але де-факто діяли на власний розсуд. Дисципліна регулярних частин нерідко входила в суперечність із «вольницею» отаманів, і хорунжим доводилось балансувати між необхідністю зберегти бойові ресурси у вигляді цих загонів і підтримкою єдиного командування над ними.

Серед хорунжих армії УНР, чиї імена зафіксовані в архівних документах і мемуарній літературі, особливої уваги заслуговує кілька постатей. Хорунжий Петро Дяченко — пізніше генерал-хорунжий — один із командирів Чорних Запорожців, кавалерійського підрозділу УНР, що відзначився у багатьох операціях 1919–1920 років. Його кар’єра наочно ілюструє шлях від першого офіцерського звання до вищих командних посад за умов воєнного часу, коли просування залежало насамперед від бойових заслуг.

Значну групу хорунжих складали вихідці з Галичини — офіцери Української Галицької Армії, що перейшли до Дієвої армії УНР після злуки 22 січня 1919 року. Вони приносили з собою досвід організованого вояцтва в рамках австрійської армії та власну традицію офіцерського виховання. Поєднання галицького і наддніпрянського досвіду в рамках єдиного офіцерського корпусу УНР стало однією з характеристик армії, що намагалась бути дійсно всеукраїнською попри регіональні відмінності.

Багато хорунжих армії УНР загинули на полях боїв або від тифу, що в 1919 році опустошив ряди Дієвої армії катастрофічними темпами. За оцінками дослідників, саме тиф забрав більше життів серед офіцерського корпусу УНР, ніж бойові втрати. Ті, хто вижив, несли в собі не лише бойовий досвід, а й пам'ять про товаришів, що впали — пам'ять, яка перетворювала еміграційні роки в нескінченну внутрішню розмову з тими, кого вже не було.

Офіцерська уніформа армії УНР розроблялась з урахуванням козацьких традицій і водночас практичних потреб сучасної війни. Хорунжий носив однострій, що відрізнявся від рядового складу відзнаками на комірі та знаками розрізнення на рукавах. Козацька стилістика проявлялась у деталях оздоблення: вишиванні, характерних кольорах підрозділів, формі головних уборів. Ця символіка підкреслювала особливий характер армії, що вважала себе спадкоємицею козацького лицарства.

Нагородна система армії УНР також включала відзнаки козацького характеру. Хрест Симона Петлюри, Хрест Залізного Стрільця та інші відзнаки вручались за бойові заслуги і нерідко опинялись на грудях молодих хорунжих, що відзначились у боях. У таборах інтернованих ці нагороди зберігались як найцінніші реліквії — матеріальні докази того, що їхні носії справді билися за Україну, а не лише деклараували про це.

Традиція носіння уніформи продовжувалась і в еміграції: на ювілейних зборах і панахидах ветерани-хорунжі одягали свої однострої, нерідко значно поношені, але ретельно збережені. Ці зустрічі ставали ритуалами пам'яті, що підтримували ідентичність спільноти, яка втратила державу, але не втратила себе. Фотографії таких зустрічей нині зберігаються в архівах діаспорних громад і є цінними документами еміграційної культури армії УНР.

Меморіалізація хорунжих армії УНР у незалежній Україні відбувалась поступово і нерівномірно. Центральне місце в цьому процесі посіла постать Михайла Безручка: вулиці, що носять його ім'я, з'явились у кількох містах після 2014 року в рамках декомунізації. Документальні фільми, зняті українськими і польськими режисерами, розповідають про оборону Замостя і роль дивізії УНР, щоразу відкриваючи для нових аудиторій ім'я генерал-хорунжого.

Польська сторона також бере активну участь у відзначенні пам'яті про спільну боротьбу 1920 року. У Замості регулярно відбуваються урочисті заходи за участі польських і українських ветеранських організацій; меморіальна табличка на честь 6-ї Стрілецької дивізії УНР встановлена в місті. Для польсько-українських відносин ця сторінка спільної воєнної історії є одним із небагатьох однозначно позитивних прикладів взаємної підтримки у боротьбі за незалежність.

Наукові конференції, присвячені армії УНР і польсько-більшовицькій війні, у яких беруть участь польські та українські дослідники, стали важливим майданчиком для уточнення фактів і аналізу внеску хорунжих і офіцерів УНР у перебіг кампанії 1920 року. Видання щоденників і мемуарів ветеранів — як у паперовому, так і в електронному форматах — відновлює особисті голоси людей, що носили козацьке звання і билися за козацькими ідеалами в найдраматичнішу добу новітньої української і польської історії.

Повномасштабне російське вторгнення 2022 року надало пам'яті про хорунжих УНР нового актуального виміру. Паралелі між боротьбою армії УНР проти більшовицької агресії 1917–1921 років і сучасним збройним спротивом ЗСУ стали очевидними для широкої аудиторії. Козацьке звання хорунжого, яке носили ті молоді люди, що боролись за незалежність сто років тому, нині звучить по-новому — як нагадування про те, що боротьба за суверенітет України є не одноразовою подією, а тривалим і складним шляхом, на якому кожне покоління визначає себе через свій особистий вибір.