Хорунжі УПА

27 серпня 1943 року командувач УПА Дмитро Клячківський підписав наказ про запровадження системи військових звань, яка спиралася на козацьку та стрілецьку традицію. Замість радянської або загальноєвропейської номенклатури творці УПА свідомо обрали назви, що відсилали до Гетьманщини та Запорозької Січі: стрілець, вістун, старший вістун, бунчужний, хорунжий, поручник, сотник, осавул, майор, підполковник, полковник, генерал-хорунжий.

Звання хорунжого займало ключове місце в ієрархії — воно було першим повноцінним старшинським (офіцерським) рангом, що відокремлював командирів від підстаршинського складу. Хорунжий УПА командував чотою (взводом) або обіймав посаду заступника командира сотні. Для отримання звання вимагалися бойовий досвід, успішне проходження вишколу та рекомендація безпосереднього командира.

Знаки розрізнення хорунжого — одна золота зірка на комірці мундира або нарукавній нашивці. У польових умовах підпілля знаки часто вишивалися вручну або імпровізувалися з доступних матеріалів. Найвищим званням у системі УПА був генерал-хорунжий — аналог генерала армії, яке за всю історію армії офіційно отримав лише один командир.

Система звань УПА принципово відрізнялася від радянської та польської, що функціонували на тих самих теренах. Відмова від слів «лейтенант», «капітан», «генерал» на користь козацьких аналогів була ідеологічним вибором: підкреслити спадкоємність з Гетьманщиною і Запорозькою Січчю, заперечити претензії Москви і Варшави на ці землі. Кожен хорунжий, вимовляючи своє звання, тим самим стверджував: ця земля — козацька, і її господарем є лише українська нація.

Варто зазначити і зворотну сторону: система звань УПА не була уніфікована в масштабах всієї армії миттєво. Різні терени — Волинь, Галичина, Буковина, Закерзоння — мали певні відмінності у практиці присвоєння і носіння звань. Лише поступово, протягом 1943–1945 років, командування вдалося уніфікувати процедуру і зробити систему звань дійсно загальноармійською. Хорунжий як звання набуло однакового змісту на всіх теренах дії УПА.

Роман Шухевич (1907–1950) — найвидатніший носій звання в системі УПА. 30 вересня 1943 року він був призначений Головним командиром Української Повстанської Армії і невдовзі отримав звання генерал-хорунжого — найвище у військовій ієрархії УПА, яке більше ніхто не носив.

Шлях Шухевича до вершини командування розпочався задовго до УПА. Він брав участь у визвольних змаганнях 1918–1921 років ще підлітком, згодом пройшов польське підпілля ОУН, організував бойові акції проти окупантів у 1930-х. На початку Другої світової він командував українським батальйоном «Нахтігаль» у складі вермахту, проте вже 1943 року перейшов до лав УПА, ставши душею всього визвольного руху.

Як Головний командир Шухевич координував бойові дії на величезному фронті від Карпат до Полісся, організовував підпільні мережі, видавав накази щодо системи звань і відзнак, вів дипломатичну роботу з підпільними структурами. 5 березня 1950 року він загинув у бою з підрозділом МДБ у Білогорщі під Львовом. Посмертно у 2007 році Президент України Ющенко присвоїв йому звання Героя України.

Особистість Шухевича залишається предметом наукових і публічних дискусій. Критики вказують на участь батальйону «Нахтігаль» у подіях Другої світової, прихильники — на те, що він чи не єдиний командир тієї доби, хто з рівним завзяттям воював проти двох тоталітаризмів. Безперечним є одне: жоден інший генерал УПА не перебував у такому постійному і смертельному контакті з ворогом стільки років, зберігаючи незламність духу до останнього подиху.

Конспірація навколо особи Шухевича після 1944 року набула легендарних масштабів. МДБ роками полювало за ним, розгортаючи цілі оперативні групи. Він змінював десятки явочних квартир, жив під різними псевдонімами, змінював зовнішність. Лише завдяки зраді агента-провокатора радянська держбезпека нарешті вийшла на його слід — і навіть тоді генерал-хорунжий прийняв бій, не здавшись живим.

Василь Кук (1913–2007), відомий під псевдонімами «Лемеш» та «Василь», — останній Головний командир УПА, який прийняв керівництво армією після загибелі Шухевича. У системі звань УПА він пройшов увесь шлях від рядового підпільника до найвищого командира, демонструючи виняткові організаторські здібності й особисту хоробрість.

Кук керував рештками УПА та підпільною мережею ОУН в умовах тотального радянського терору. 5 травня 1954 року МДБ організувало складну операцію, в результаті якої командира було захоплено живим. Засуджений на смерть, він у 1960 році вийшов на волю завдяки амністії, пробувши роки під пильним наглядом КДБ.

Після проголошення незалежності Василь Кук отримав офіційне визнання: у 2007 році — звання Героя України. До кінця свого довгого життя він залишався живим символом непереможного духу УПА, свідком і учасником визвольної боротьби, яку офіційна держава нарешті визнала правою справою.

Мемуари і свідчення Кука, які він давав в останні роки життя, стали безцінним першоджерелом для дослідників УПА. Він описував побут підпілля, методи конспірації, психологію командира, якому доводиться приймати рішення про відступ або бій без зв’язку зі штабом. Ці свідчення активно вивчаються у Збройних Силах України сьогодні як досвід партизанської та підпільної боротьби, актуальний в умовах сучасної гібридної війни.

Постать Василя Кука свідчить і про те, наскільки тривалою може бути збройна боротьба, якщо за нею стоїть непохитна воля народу. Від перших кроків в ОУН у 1930-х до арешту у 1954 році — понад двадцять років нелегального підпілля, переслідувань і бойових операцій. Таке витривале командування стало можливим лише завдяки чіткій системі звань і бойового управління, у центрі якої стояв хорунжий — перша сходинка офіцерської відповідальності УПА.

Наказ від 27 серпня 1943 року про систему звань УПА поширювався і на жінок, що служили в лавах армії. Жінки в УПА виконували широкий спектр функцій: зв’язкові, медики-санітарки, розвідниці, підпільні кур’єри, а в окремих випадках і безпосередні учасниці бойових операцій.

Серед найвідоміших жінок-підпільниць — Катерина Зарицька (псевдо «Монета»), зв’язкова і підпільниця, дружина офіцера УПА, яка провела в радянських таборах понад двадцять років, відмовившись від будь-якої співпраці зі слідством. Таких жінок, що заслужили командирські звання наполегливою службою, в УПА були десятки.

Санітарні чоти УПА, якими нерідко командували жінки-хорунжі, рятували поранених бійців у польових умовах без медикаментів та обладнання. Бойові ланцюги зв’язку, які підтримували координацію між підрозділами у горах і лісах, трималися здебільшого на жіночих плечах — жінки викликали менше підозр у радянських заградпостів.

Доля жінок-хорунжих УПА, яких вдалося встановити за архівними матеріалами, здебільшого трагічна: арешт, слідство, роки у таборах ГУЛАГу, заслання у Сибір або Казахстан. Але навіть там вони не ламалися — зберігали ідентичність, підтримували одна одну і передавали пам’ять про боротьбу. Їхні спогади, зібрані після повернення, є важливим джерелом для вивчення жіночої участі у визвольному русі.

Серед маловідомих, але символічних постатей — жінки-зв’язкові, які переносили через кордони і блокпости зашифровані листи, накази і кошти для підпілля. Деякі з них мали підстаршинські або хорунжівські звання де-факто ще до формального наказу 1943 року, бо виконували командирські функції у своїх ланках. Відновлення їхніх біографій — завдання для сучасних істориків УПА, які працюють у розсекречених архівах СБУ і польових зборах усноісторичних свідчень.

В умовах активної збройної боротьби УПА не мала можливості організовувати тривалі офіцерські курси. Натомість командування розгорнуло мережу підстаршинських шкіл і юнацьких вишколів, де майбутні хорунжі здобували базові знання за прискореними програмами — від кількох тижнів до кількох місяців.

Навчальна програма охоплювала тактику малих підрозділів, організацію засідок та відступу, роботу зі зв’язком, надання першої медичної допомоги, знання статутів та ідеологічне виховання в дусі українського націоналізму. Викладачами виступали досвідчені бойові офіцери, які мали польський або радянський армійський досвід.

Юнацькі школи УПА готували молодих командирів переважно з числа місцевої молоді. Курсанти-юнаки після закінчення вишколу отримували перші підстаршинські звання, а найталановитіші з них у перспективі могли претендувати на звання хорунжого. Ці школи діяли у надзвичайно складних конспіративних умовах і неодноразово переміщувалися через карателів.

Курс командирської підготовки в умовах підпілля вимагав від майбутніх хорунжих уміння самостійно мислити і приймати рішення без зв’язку зі штабом — навичка, яку сучасні військові теоретики НАТО називають mission command або Auftragstaktik. Хорунжий УПА мусив у будь-якій ситуації знати мету командира на два рівні вище і діяти відповідно до неї, навіть якщо зв’язок було перервано або командира вбито. Це формувало особливий тип офіцера — ініціативного, відповідального і незламного.

Підстаршинські школи УПА дали армії сотні молодших командирів, що виявилися здатними тримати фронт в умовах, коли регулярна армія вже втратила б боєздатність. Ця децентралізована система підготовки стала одним із ключових чинників, завдяки яким УПА проіснувала понад десять років після закінчення Другої світової — феномен, що не має аналогів в історії антирадянського спротиву.

Деякі з викладачів підстаршинських шкіл УПА мали академічну підготовку: вчителі, інженери, колишні офіцери польської або австро-угорської армій. Вони адаптували класичні військові курси до партизанських реалій, скорочуючи теоретичний блок і збільшуючи частку практичних занять у полі. Кожен курсант, що вийшов із такої школи хорунжим, ніс у собі ці знання та передавав їх своїм підлеглим — живий ланцюг тактичної освіти в умовах підпілля.

У Львові, у будинку на вулиці Білогірській, де у березні 1950 року загинув генерал-хорунжий Роман Шухевич, після здобуття незалежності був відкритий меморіальний музей Романа Шухевича — Головного командира УПА. Тут зберігалися особисті речі генерала, документи підпільної доби, зброя, уніформа та унікальні фотоматеріали.

1 січня 2024 року росія завдала масованого ракетного удару по Україні. Один із снарядів влучив у будівлю музею і прилеглі споруди у Львові. В результаті пожежі та руйнувань частина безцінних артефактів УПА, пов’язаних із діяльністю хорунжих і генерал-хорунжого Шухевича, була знищена або пошкоджена.

Атака на музей Шухевича сприймається в Україні як свідоме символічне знищення пам’яті про визвольну боротьбу — продовження тієї ж радянської політики знищення неугодної історії. Відновлення музею стало частиною загальнонаціональної програми збереження культурної спадщини під час повномасштабної війни.

Серед втрачених або пошкоджених матеріалів — оригінальні накази і директиви командування УПА, зброя і спорядження підпільників, унікальні фотографії командирського складу, особисті листи Шухевича до родини. Частину архіву вдалося евакуювати до удару, проте значний масив документів залишається у пошкодженому стані. Реставрація і оцифрування артефактів тривають навіть під час активних бойових дій — бо збереження пам’яті є таким же фронтом боротьби, як і збройний.

Десятиліттями після закінчення збройної боротьби хорунжі та інші офіцери УПА перебували в Україні в юридичній сірій зоні: одні розглядали їх як героїв, інші — під впливом радянської пропаганди — як злочинців. Перший серйозний крок до визнання зробив Президент Ющенко, підписавши у 2007 році укази про присвоєння звань Героя України Шухевичу і Бандері (згодом скасований судом).

Переломним став 2015 рік: Верховна Рада ухвалила пакет «декомунізаційних» законів, у тому числі Закон № 2538-VIII «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті». Закон визнав ОУН і УПА організаціями, що боролися за державну незалежність, а їхніх членів — борцями за волю України. Хорунжі, поручники, сотники і генерал-хорунжий УПА отримали офіційний правовий статус.

Закон викликав полеміку на міжнародному рівні — насамперед через складні сторінки польсько-українських відносин часів Другої світової. Однак для самої України він став актом відновлення історичної справедливості щодо тих, хто з усіх сил боровся проти тоталітарних режимів.

Закон 2015 року мав і практичні наслідки: родини хорунжих і офіцерів УПА отримали право на соціальні пільги, а муніципалітети по всій Україні розпочали перейменування вулиць і площ на честь командирів УПА. Тисячі вулиць, що досі носили радянські назви, отримали імена хорунжих, сотників і генерал-хорунжого Шухевича — зримий прояв того, що держава нарешті визнала своїх героїв.

Важливо, що визнання 2015 року відбулося не завдяки якійсь сприятливій геополітичній кон’юнктурі, а всупереч потужному зовнішньому тиску. росія та частина міжнародних партнерів критикували закон, апелюючи до «реабілітації колаборантів». Україна обрала власну позицію: хорунжі УПА боролися за свободу своєї нації, і ця боротьба заслуговує на повагу і пам’ять незалежно від того, чи це зручно сусідам.

Після 2022 року дискусія про реабілітацію УПА фактично завершилася. Коли росія знову — як і у 1940-х — прийшла на українську землю з вогнем і смертю, ті, хто воював проти неї тоді, в очах мільйонів українців остаточно стали не «бандитами», а попередниками сучасних захисників. Хорунжі УПА і хорунжі ЗСУ злилися в єдиний образ — того, хто не здається.

Традиція козацьких і повстанських звань не перервалася зі загибеллю останніх вояків УПА. Вже у 1991 році, з відновленням незалежності, Збройні Сили України запровадили звання хорунжого як частину офіційної військової ієрархії. Це було усвідомленим символічним зв’язком між сучасною армією і визвольними традиціями.

У 2018 році в результаті реформування системи військових звань ЗСУ звання хорунжого і старшого хорунжого було підтверджено та уточнено у новій ієрархії, що наближалася до стандартів НАТО. Козацька назва посіла своє місце поруч із сучасними критеріями відбору та кваліфікаційними вимогами.

Повномасштабне вторгнення росії у 2022 році загострило інтерес до спадщини УПА: стратегія малих груп, наполегливий спротив ворогу з кратно більшими ресурсами, незламність духу в умовах оточення — усе це знаходило нових читачів у бойових статутах і особистих свідченнях хорунжих УПА. Образ генерал-хорунжого Шухевича залишається символом незнищенності українського збройного спротиву.

Сьогодні у ЗСУ є підрозділи, що офіційно носять імена командирів УПА або вшановують їхню пам’ять у своїх традиціях. Молоді офіцери, читаючи накази Шухевича або вивчаючи тактику підпільної боротьби, відчувають прямий зв’язок між своїм завданням і завданням, яке виконували хорунжі УПА вісімдесят років тому. Спадщина живе не в музеях, а в людях, які свідомо обирають той самий шлях.

Щорічно 14 жовтня — у День захисників і захисниць України та свято Покрови, що є також Днем УПА, — по всій Україні проходять урочистості з вшанування пам’яті хорунжих і всіх бійців Повстанської Армії. Факельні ходи, панахиди, виставки і покладання квітів поєднують пам’ять про УПА з вдячністю сучасним захисникам: один день — один безперервний ланцюг жертви і гідності.

Дослідники підкреслюють: феномен УПА і її хорунжих полягає не лише в бойових успіхах, а й у тому, що ця армія змогла зберегти людяність в антилюдяних умовах. Накази Шухевича забороняли знущання з полонених і цивільних, вимагали поважати місцеве населення. Хорунжий УПА мусив бути не лише воїном, а й представником держави, що прагне побудувати справедливе суспільство — навіть посеред війни.

Ця спадщина — моральна, а не лише воєнна — є найціннішим заповітом хорунжих УПА своїм наступникам у ЗСУ: можна перемогти зброєю, але тільки зберігши людяність, можна збудувати державу, гідну тих жертв.